Завантажити

Ан висить на своїх крилах. Весь політ можна дивитись на чорне відкашлювання моторів, на їх тяжку роботу. У шпарини між стулками рампи заходять подивитись хмари. Суворо й круто, саме на любителя, а я і є любитель. Літаючи, наповнюю пам’ять враженнями, наче випробувач, колекціоную різні умови на різних типах літальних апаратів. Велике дитя, словом. Подібних собі зустрічав рідко. Народжені ходити неохоче відриваються від поверхні, а у польоті думають про дім і своє молоде життя, віддане на ласку рукотворного птаха. Так для кого я пишу? Мабуть, для себе. На висоті 10 000 метрів я частіше за все думав про наступні зльоти і посадки. Повертаючись в Азію, саме такими думками переповнювався мозок, звеселяючи душу, яку не відпускала Україна.
Діставшись частини, я відразу підготував ґрунт під чергову відпустку на новорічні свята. Мовляв, сімейні обставини, питання життя і ще кращого життя. Шеф, задоволений моєю діяльністю, не бачив причини відмовити. Він чекав наступника, отже ставився поблажливо до забаганок підлеглого люду і нам під його керівництвом було вельми непогано. Маючи такі стосунки з начальством, я сам підріс у своїх очах, набравши гонору – все таки, я вже не дід, а прадід Радянській Армії.
Як всяка нормальна особа не першого року служби, я мав звички, не регламентовані військовим статутом. Природно, він діяв і на території контингенту, але на практиці животів без багатьох формальностей. Правильне звернення до старшого командира, стройовий крок, дотримання форми одягу та інше рудиментарно існували тільки там, де ходили генеральські чини, їх заступники, або представники численних комісій з Союзу. Одним словом, зовнішній антураж взаємин характеризується найточнішим словом «дурниці». Майже з усіма офіцерами вищої ланки управління дивізії складались, хай не приятельські, однак нормальні ділові стосунки, або стримано поважні, без козиряння на кожному кроці, гучних рапортів, зауважень щодо верхніх ґудзиків… На генеральські очі зайвий раз не лізли й підполковники. Нащо шукати собі додаткові клопоти? Під поганий настрій комдива, або когось з генералів інспекторів, того й дивись, світить догана. Шедевр словесности, якщо хочете, який я почув від такого перевіряючого: «Майоре, хочеш, я зроблю тобі зірочку розсипом?». Нам – надстроковикам шукати справедливости було ще важче. Того гляди виженуть з армії, позбавивши всіх почестей воїна-інтернаціоналіста.
Два наочні приклади з трьох реальних випадків, коли мене могли звільнити до заходу сонця наведу тут. Один із військових зореносців генеральського достоїнства крокував доріжкою до управлінського модулю – головного нашого штабу. З пункту А до пункту Б назустріч генералу, до речі, заступнику командувача 40 Армії по будівництву, вийшли двоє старших сержантів, тобто, я і мій побратим Родіон Ковальов. Безперечно, якби ми могли ідентифікувати начальство по наявности зірок на погонах, або по лампасах, чи по кокарді на кашкеті, ми вжили б необхідних заходів, щоб ця зустріч не відбулася. Однак, замкомарм носив експериментальну польову форму так само, як це робили невійськові цивільні спеціалісти: дизелісти, слюсарі, електрики, та інші дивізійні «кулібіни». Живіт, звісно, начальник відростив сановитий, але і він не був певною ознакою приналежности до високої касти обраних. Таких типажів я сам міг нарахувати з десяток і серед них мої товариші, котрі, дай можливість, зіграли б хоч маршала Будьоного у кіно.
У пункті В перетнулися траєкторії руху старших сержантів розслабленого вигляду, без головних уборів, зате у сонцезахисних окулярах і його високоблагородія. Не картаючись муками совісті, ми переступили через дядечку, навіть не шморгнувши носами в його бік. Генерал не стерпів випадкової наруги над його достоїнством (ах, як я розумію людину!). Вистріливши в наші спини гранітним баритоном, він не лишив жодного сумніву: загрузли глухо, зараз почне звільняти. Позбавивши нас окулярів (щоб вміли відрізняти небожителів від босоти), заступник командувача повів нас до командира дивізії.
Таким чином, ми зробили позапланову екскурсію до Георгія Павловича Касперовича. Комдив вислухав ображеного воєначальника. У таких випадках думка другої сторони не враховується. Роблячи півтораметрові кроки, він прочитав глибоку мораль про взаємоповагу між усіма військовими, починаючи від рядового до маршала (можна було ще торкнутись теми дотримання норм військового строю, у чому ні ми з Радиком, ні заступник командувача не були зразками). Питання: як відрізнити вгодованого сантехніка від середньостатистичного генерала лишилося нерозкритим. Віддавати честь направо-наліво, як дівка на об’їздній трасі, ми не збиралися. На диво нас не звільнили, але з миром не відпустили. На добру згадку ми отримали по сім діб арешту. Більш того, саджати у «тюрму» мусили самі себе. Чомусь Касперович нікому не доручив цієї делікатної справи.
Ми не відразу вийшли з коматозного стану. Взяли чисті бланки отого документу, на якому ставлять візи керівники деяких служб, засвідчуючи фізичну і психічну

читати