Завантажити

офіцерів покидали його кабінет, сяючи пурпуровими вухами.
Для мого утримання обрали пристойну кімнатку, такий собі «люкс» на гауптвахті. Мої стосунки з офіцерами установи давно складались позитивно. Я сів за стіл, заходившись писати скорботну скаргу до газети «Червона зірка». Допоможе, чи ні, а хоч знатиму, що захищав честь до кінця. Не по-людськи воно якось було…
Коли чернетка скарги лежала готова, до приміщення зайшов лейтенант: «Там за тобою Фєдораєв приїхав». О, думаю, вже «родичі» почали відвідувати, може млинців привіз передачею? Зайшов до кабінету, чекаючи допиту і розправи. Іван Васильович сидів за столом, перед ним мій «Макаров» у кобурі. Спокійно, врівноважено він запитав: «Ти звідки родом?» Отак ми поговорили: про родину, про життя, ні словом не згадавши пригоду. Я отримав свій пістолет назад, а підполковник доправив мене на КПП. Солдати вдруге пережили шок.
З того часу я ніколи не хвилювався, заходячи до кабінету начальника штабу, які б громи там не гриміли за дверима. Згодом він влаштував мені приємне триденне відрядження до Ташкенту, передавши для відправки родині деякі речі. Отакі ходи трапляються іноді у житті. Буває, нікчема гне свою лінію, не зважаючи на неправоту, а тут зовсім протилежне. За гріх можна карати у межах прав, не переступаючи порогу людського достоїнства. Мало хто, переступивши його, визнає за собою помилку. Іван Васильович став ініціатором примирення, маючи владу стоптати мене без всякого для себе ризику. Він ані трохи не втратив власної гідности, але я поважаю його за такий крок. Немає такої провини, яку неможливо вибачити. І ще один висновок: ознакою розуму і честі є здатність побачити правду такою, яка вона є.


Зліт-посадка

Кінець 1986 і початок 1987 років позначились в моєму пам’ятному списку серією дальніх і ближніх перельотів на Ту-134 (5 посадок), а також єдиним і незабутнім рейсом на «кочерзі», як ми називали Іл-18 (за іншою версією «відпускник»). 1987 рік став найактивнішим у плані відряджень і близького ознайомлення з новими моделями літальних апаратів. Протягом року до
переліку додались Ан-26 – невеличкий транспортний трудівник і Мі-8 – наймасовіший радянський гелікоптер, рекордсмен по бойових втратах і водночас рятівник поза конкуренцією.
Освоївшись у салонах відносно великих машин, я радісно став на трап до невеличкого пасажирського лайнера Ту-134. Ця машина, серед інших, виконувала рейси до Донецька. Одним підскоком літак не міг подолати відстань між столицею Узбекистану і столицею шахтарського краю. На половині маршруту виконували проміжну посадку з дозаправкою у аеропорту казахського міста Шевченко, поблизу Каспію. Коли літак повертався у Ташкент, він спочатку прямував на Гур’єв.
З року в рік «стотридцятьчетвірок» стає все менше. Вони застаріли фізично і морально. Рівень комфорту літаючої братії пішов далеко вперед. А двигуни «туполєва» ревуть, як скажені, на зльоті, аж небо розколюється навпіл. Три десятки років тому цього не помічали. Для мене літак в останню чергу служив засобом пересування. Головне, що я бачив землю далеко-далеко. І комфорт – не головне. Мрія здійснювалась щоразу, починаючи із запуску двигунів. Немає кращих літаків, немає гірших. Кожна машина має унікальні риси. Хай авіаційні оператори порівнюють технічні характеристики, тим самим вони пильнують свої гроші. Повітряним романтикам цікаво політати на всьому. Навіть якщо мітла іноді літає, то не можна втратити свій шанс.
З Ту-134 ми майже ровесники. Він народився на два роки раніше, розрахований на транспортування 80-96 пасажирів. А в серію літак пішов у 1966 році. Випускався аж до свого «повноліття». До 1984 року авіабудівники поставили на крило понад 850 одиниць різних модифікацій – багатенько. Те, що «тучка» й сьогодні піднімає пасажирів, так це хороша реклама, літак потрібен, його біографія завершиться після вичерпання ресурсу останньої машини.
У вузькому салоні крісла розставлено по двоє: два справа і два зліва. Пасажири мусять терпляче чекати один одного. Щоб пропустити когось, треба сісти. Над кріслами стандартний набір лампочок індивідуального освітлення, сопел системи кондиціонування, кнопка виклику стюардеси. Багажник, порівняно з моделлю Ту-154, мініатюрний. Все трошки наче як дитяче, а в цілому лаконічне, необхідний мінімум, як то туалет і харчоблок, мають місце. Всі радянські лайнери повторювали однакові опції, то й у цьому я не знайшов, за що зачепитись оком.
Розганялись довго: можливо, потужности двигунів трохи не вистачає. Набір висоти не такий жвавий. Не проблема, головне, що літак рухається в бік України. Краєвиди під крилом невдовзі помінялись. Навколо Ташкенту спостерігали скупчення гір, посипаних цукровою пудрою. У долині тепло, а на схилах справжній грудень. Згодом внизу розляглася біла імла. Через рідкісні розриви пасажири не могли роздивитись земний краєвид. Лише перед самою посадкою я розрізнив берегову лінію і ми пірнули в молоко. Літак

читати