Завантажити

всі мали люблячі сім’ї.
Незабаром Володимир замінився у Союз, щасливо відбарабанивши свої два роки. На його місце прибув інший прапор, перейнявши головну мрію – дожити до здійснення слів пісні:
«Добрый день! – шепну я стюардессе, –
Ну, скажи мне, как дела?»

Була-не-була!

Літак поєднав абсолютно різні світи. Глибину різниці важко навіть уявити. Перехід від миру до війни і назад – фантастична подорож. Обидва світи абсолютно реальні, як папір, на якому я записав слова. Вони лишають глибокі сліди у серці, а повірити так важко. Люди на сусідніх кріслах не розуміють інших відчуттів, крім спокою мирного неба, у якому ревів турбінами наш рейс. Ми вилетіли з Ташкенту, подолали тисячі кілометрів, перетнули море і сіли у Донецьку. Після невеликого гарнізону, де зброя валялась під ліжками, на стільцях, будь де, після чужих міст і кишлаків, у яких без автомату напоготові ні кроку, такий всеоб’ємний мир приголомшив. Літак пройшов над вулицями мого міста. Воно не помітило нашого прибуття.
В Афгані ми ідентифікували літаки за призначенням. Навіть пісня така є: всі вони одним кольором, тільки ми їх розрізняємо. Відпускник, поштовик, «чорний тюльпан», санітарний… Усіх непокоїв стан неба, траєкторія борту в польоті. Як він заходить на смугу, чи сяде з першого заходу? Як працює пара прикриття? Що привіз нам, а що повезе додому? Сьогодні ти спостерігач, завтра – пасажир. Не всі хотіли літати, але мусили, попри свій страх. Сашка Кисельов, як він того боявся, та змушений був молодим кабанчиком метнутись по топографічні мапи у столицю. А треба сказати, кому Ан-12 як забавка, то Олександру він – повільна смерть, ступа баби Яги. Повертався Сашко такого туманного дня, який рідко трапляється в Афгані. Справді, то було щось. Його борт з першого заходу не знайшов смугу. Власне, промазали крилаті пару-трійку кілометрів, мало не сівши на нашому плацу. Ледь видимий обрис сірої сосиски проревів над нашими головами, здивувавши навіть дурних осінніх мух. На аеродромі обслуга здивувалась лункій тиші, адже з переговорів між екіпажем і диспетчером виходило, що вже й колеса вивалились із своїх ніш, аж ні – тихо. Льотчики вчасно помітили будови між соснами там, де хотіли б бачити рівну бетонну дорогу і дали газу. Пішовши на повторне коло, вони ніяк не могли угледіти червоні вогні на торці смуги, аж поки сигнали не перевели на режим блимання.
Олександр доїхав деморалізований болями у вухах, животі, з геть розбалансованим організмом. Пару днів він вилежувався, жалісно попискуючи під ковдрою. Покатався хлопець.
Дивитись на таке було смішно: доросла людина, прапорщик, врешті-решт, просто чоловік, але… Чи міг я колись подумати, що любий мін Ан-12 підкине й мені несподіваний неприємний сюрприз? Трапилось летіти, попри застуду, на чергове завдання. Негаразди пішли відразу, як тільки літак закрутив спіраль, набираючи висоту. У животі почались такі спазми, наче душмани проривалися з оточення через мій шлунок. Біль то відпускав, то повертався знову, катуючи мене протягом всього польоту. На стрілянину барабанних перетинок я вже й не звертав уваги. Отже, коли плануєте повітряну подорож, зважайте на стан здоров’я.
Крім випробування болем на «дванадцятому» довелося пройти через заморозку. Взагалі, той рейс був цікавим. Почався він у Кабулі. Коло рампи зібрались ми – пасажири. Льотчики скинули на землю парашути. Скільки парашутів, рівно стільки й пасажирів. І нарахував я мінімум три типи куполів: заплічний, нагрудний і під п’яту точку. Разом з нами крутив, розглядаючи парашут, цивільний здоровань гарантованою вагою далеко понад центнер. А на календарі зима, високогір’я. Куртка на ньому тепла, светр, ще якась одежина. Така собі галапагоська черепаха, яку треба заправити у підвісну систему, пустивши пару лямок між ногами і пару через плечища. Як це звести на пузі? Людина в глибокому шоці. Вперше за життя тримає Д-6 і, головне, льотчики чути не хочуть, щоб він летів некомплектний. Запакувавшись, я розтягнув йому лямки на повну довжину. Малувато. Натиснувши на кендюх, смикнув щосили два кінці. Клацнув замок. Бульбоподібне тіло перекосило набік. Спільними зусиллями ми втоптали масу жиру у підвісну. Симетрію було відновлено.
– Як ним користуватись?
О, це практичне питання. Хіба за дармо мучилась людина, щоб у критичний момент гепнутись з нерозкритим куполом?
– Відштовхуєшся від літака, - кажу, - рахуєш: «сто один, сто два, сто три» і смикаєш оцю червону ручку, яка є, насправді, кільцем.
– А куди стрибати?
– Е, друже, то вже дивись, у якому місці літак переломиться.
І нащо лякати чоловіка статистикою, яка свідчить, що з Ан-12 на парашуті ще ніхто не рятувався? В його очах я прочитав увесь хід попереднього життя, а по губах – слова каяття. Пілоти зосереджено роздивлялись якусь деталь, показували пальцем, наче робили ставки: долетимо – не долетимо. Ми рушили до салону. Я розповідав, яка кепська штука – гумова киснева маска, особливо

читати