Завантажити

борттехнік Л. – Знімай сам.
Борттехнік Ф. поліз у темну балку, що ревла, пітніючи від спекоти (під його руками потріскувала напруга у десятки тисяч вольт) зняв кришку щитка, взяв запобіжник двома вологими пальцями за скляну середину. Його тут-таки пронизало судомами і з криком …! він злетів з драбини на підлогу. Бідкаючись, , взяв суху ганчірку, обмотав нею руку, абияк вирвав слизький запобіжник і помчав на свій борт.
Запустились, полетіли. Сіли в Турагундях, вимкнулись. Через годину, під час запуску, борттехніку довелось проробити ту процедуру у зворотному напрямку – запустивши свою «аішку», висмикнути запобіжник (два удари струму, незважаючи на ганчірку), поставити його в рідне гніздо.
Потім знову була посадка на 101-му майданчику – і знову вимкнулись, чекаючи підвозу поранених з 12-ї дивізії, і знову на запуску борттехнік тремтячими руками виймав (три удари) запобіжник.
– Гарний політ вийшов, змістовний, – резюмував, підсміюючись, командир. – І корисний! У дикої тварини породи «борттехнік» виробився умовний рефлекс до порядку.»

Отакий політ описано тезкою. Є у ньому кілька моментів, які наче підказують мені: «А ти пам’ятаєш?» Щоправда, кінцівка несхожа, бо зі 101-го майданчика мене забирали з пилової
бурі, не вимикаючи моторів. Не було поранених і не було маніпуляцій у хвостовій балці. Можливо то подібний випадок, у якому інший бортач напрацьовував корисні рефлекси. Пам’ятаю, по прильоту у Шинданд, я почув від пілотів про якусь важливу дрібну деталь, яку переставляли з борту на борт, щоб запуститись. Що думати? Історія могла піти маятником. Ми, люди, здатні ігнорувати повчання, напрацьовані до нас. Все шукаємо власного досвіду, набиваючи ґулі. Можливо ж, якісь подробиці з плином часу загубились у численних поворотах мозку – інформація заблукала. Очевидна правдивість, така незабутня дрібничка і, разом з тим, величезна моя цінність, бо я людина, допоки можу пам’ятати.
Я на борту. Відкидні східці прибрано всередину. Турбіни розкручують п’ятипалий гвинт. Вібрація – те, чого немає в літаку, вона передалася навіть макаронам, з’їденим зранку. Ручкою циклу командир перевірив роботу автомату перекосу. Млинець гвинта віддав поклони на чотири сторони світу. Трохи нахиливши його вперед, льотчик крутнув рукоятку шаг-газу, додав обертів двигунам і потягнув важіль вверх. Пласкі лопаті відреагували довертанням на потрібний кут атаки і почали загрібати повітря, кидаючи його додолу. Хвилі порохняви заворушились навколо, і підлога піді мною ожила так, ніби легкий бриз на воді заколивав округлий корпус вертольота. Пара відірвалась від бетону і почала набирати швидкість. Але вгору вертольотчики не пішли. Машини понеслися над автотрасою, як дві гоночні машини. Через прочинені двері пілотської кабіни я бачив попереду дорогу, автомобілі і бойову техніку. Вони йшли назустріч, або ми обганяли їх. Здавалося, постав на перехресті світлофор, то й наш гелікоптер зависне нерухомо на червоне.
Увійшовши між горами, пілоти розпочали слалом. Попереду час від часу виринали стрімчаки. Вони насувались швидко-швидко, навіть здавалося, що Мі-8 не встигне відвалити вбік. Це був погляд із салону. З пілотських крісел ракурс мінявся, там все виглядало як з водійського крісла міжміського автобусу. Тільки висота з десяток метрів і шалена швидкість, і ще гуркіт двох вертольотів, який багаторазово відбивався від схилів, наповнюючи нутрощі п’янкою млістю.
Величезні вузли і петлі дороги ми зрізали напряму. Ведучий тягнув руку і ніс вертольота задирався вгору. Відомий повторював підскок, тримаючи небезпечну відстань. До слуху долітало цокотіння кулемета. Це правак, а може технік промацував підозрілі купки каміння на шляху. Он бурунці пилу там, де полоснула черга, ще не розвіялись. Гори не відповідали вогнем. Мабуть того дня мисливці мали клопіт в іншому місці.

Гарнізон Герат. Покидаючи вертоліт, я попросив льотчиків підібрати мене на їх зворотному шляху. Пара готувалась іти на Турагунді. А я знову у спекотному 101-му полку. Скільки ж то часу мене тут не було? Нова електростанція гула корабельними дизелями, працював пральний комбінат. Цивілізація зробила пару кроків вперед. Уславлена частина обросла необхідною інфраструктурою, яка значно покращила побут її мешканців. Тут четверо командирів отримали золоті зірки Героїв.
Але де мій офіцер? Немає його, поїхав колоною на північ. Я не думав наздоганяти колону. Ну чим її доженеш? Пара Мі-8 вже далеко. Чи буде ще? А заночувати, чесно кажучи, хотілось у своєму ліжку. Покрутившись між модулями, я поплівся на вертолітний майданчик. Скоро мала повертатись моя пара.
Сидів, грівся я під капелюхом, тут мене і накрило вітром-афганцем. Тривожно так стало: як мене підберуть? Нічого не видно навкруги. Всі нормальні люди поховались по «норах». Однак, треба було чекати, пропісочуючись осоружним гарячим пилом. Висидів! Із глибини, ні – з висоти рудих клубів почулася музика турбін. Тільки звук, на який я міг іти. Вертоліт сів за кілька метрів. Все-таки, які вони

читати