Завантажити

звільненням з лав армії. Як сувенір, цікава, але неправдива прикраса, не вірю її словам і відштампована медаль десь у СРСР. Достойні нас (з погляду того ж афганського народу) нагороди купувались за гроші в інших країнах світу: пластикові міни – Італія; стрілецька зброя – США, Англія, Китай, Ізраїль; ракети; гранати; гармати… Отже, я вже нічого не можу змінити, крім ставлення до тих подій.

Трагічна доля багатьох десятків Мі-8 у Афганістані не перекреслює вагомого внеску «вісімки» в розвиток всіх, без виключення, бойових операцій. Так, межа можливостей часом не дозволяла бути там, де виникали критичні моменти. Нездатність піднятись на певну висоту щоб зняти поранених, перетягнути через перевал, коли на верхівках гір загрузли свинцеві хмари, зачепитись на кручі. Чи дають право казати про технічні недоліки безліч подібних випадків? На це я так скажу: усі без винятку літаючі апарати мають суттєвий недолік – вони не можуть миттєво і безпечно перемістити вантаж за призначенням у будь яке місце. У межах своїх характеристик Мі-8 з покладеними на нього завданнями впорався на відмінно.
Ось які реальні події згадав і записав колишній воїн Валерій Новосьолов:

«Яким чином можна було пояснити колоритному майору, що я не хочу стрибати з парашутом, тим паче, що наказ на звільнення вже вийшов у газеті? Ніяк! Відмовка, на кшталт, «я боюся», тут не йшла. На цю відмовку в нього був залізний аргумент. Півроку прослужив в Афгані, щодня літаючи на вертольоті над «духами», ти тепер мені кажеш про страх?
А показові стрибки у Кандагарському вертолітному полку організували з приводу пари нещасних випадків, що сталися з екіпажами вертольотів, які тільки-но прибули з Союзу. Пілоти не залишили борта, хоча гарантовано могли це зробити. Не судитимемо. Льотчики знають, що часом ліпше загинути разом з бортом, ніж… Тим більш, «духи» вельми «любили» наших пілотів.
«Стрибатимуть ВСІ! А надто дембеля!» - резюмував майор, підвівши жирну риску під моїми спробами відкараскатись від стрибків.
«Та й добре… хай буде так» – з гіркотою вирішив я. – «Більш того, не той герой, хто не лякається та йде. Герой отой, хто боїться, але йде.» – заспокоїв я себе.
Стрибали двічі на день, у різний час, щоб «духи» не взяли нас на приціл.
…
Шосте десантування відбувалось рано вранці. Почалось, як завжди, з молодецьким «уханням» в вишині, перегукуванням з Толіком, моїм напарником у парі. Тому трасери, що летіли в наш бік, звідкілясь збоку Хушаба, я помітив запізно. Відстань вочевидь була чималою і незрозуміло, дістануть вони нас, чи ні?
«Толян» По нас стріляють!» – закричав я, зриваючись на дитячий фальцет. На борту певно теж помітили щось, і він, розвертаючись, хижо вишкірився у бік кишлаку прикриваючи нас своїм тілом, таким рідним в цей час. Все-таки ми приземлились. Ми впали на землю двома мішками щоб лежати і тяжко дихати розмазуючи чи то піт, чи то сльози, а може й юнацькі шмарклі. У цей момент ми уявляли себе не геройськими дембелями, а шмаркачами, що тільки-но вирвались від смерти.
Після всього, ми підійшли до екіпажу і мовчки потисли їм руки. «Все нормально, хлопці! Летіть додому, ви своє зробили» – сказав нам командир екіпажу по-батьківськи обнімаючи нас, а ми схлипували.
Двадцять шість років проминуло з тих часів. І 26 років, зачувши «голос» гелікоптера в небі, завмираю і проводжаю його мокрими очима. Я згадую всіх своїх командирів екіпажів, всіх правих льотчиків, всіх бортачів…
Живіть, браття! І величезна вам подяка, що ви були і що ви будете завжди. Мирного неба вам і миролюбної землі.»

Все, пов’язане з вертольотами Мі-8, викликає в мені хвилю позитиву. Я не ідеалізую льотчиків, добра половина з яких – то були молоді люди. При бажанні можна знайти ганебну рису, щоб, як кажуть, вкинути ложку дьогтю… До того ж служба, пов’язана з (яке страшне слово) убивством. Так, з одного боку із захистом, порятунком, а з іншого… А все-таки, у мене стільки ж причин бути виправданим, або засудженим, скільки й у кожного учасника гарячих подій.
Наведу наступний епізод. Колись він зачепив напружену струну мого серця. Я мушу поділитись цим, бо щось схоже на ностальгію з’їсть мене із середини.

Кабул. Я чекав літака на Шинданд. Кілька дванадцятих «Анів» вже відбули. Вони не могли взяти всіх бажаючих з причини нестачі парашутів. Першими сідали старші офіцери і ті, хто мав тяги в комендатурі аеропорту. Пару разів нас, невдах, смикали з пересильного пункту на посадку. Там, під крилом, вкотре виявлялося, що більшість бажаючих лишаться до кращих часів. Харчування на пересилці, казати відверто, більше підходило коропам. Січка на воді, та такий-сякий сірий хлібчик і напівчай з віником вприкуску. Звісно, кожний день табірного життя погано впливав як на нервову систему, так і на систему травлення. Тож, коли нам показали пальчиком повертатись на свої нари, хтось пожартував: «Перевертай літак!». Натовп, готовий перекинути через крило Ан-12, підтримав жарт нервовим сміхом. Тортури напівголодною

читати