Завантажити

бездіяльністю наелектризували і найтерплячіших.
Я тішився всім, що бачив на аеродромі. Безхмарне небо топило у синіх водах воєнні і цивільні рейси. Цікаво і красиво, як на авіашоу. Далеко над містом лопотіла срібними дисками пара Мі-8. Летіли на нас під прямим кутом до смуги. Сонце сліпило очі, та дарма – моя уява вже перемістила мене до кабіни.
Здалеку все було наче нормально, тільки друга машина чомусь просідала трішки, чмихаючи вихлопом. Ближче, ще ближче… Задньої лівої опори немає! Точно немає! Он воно що. На аеродромі метушня: народець кинувся стягувати до купи якісь ящики. Люди чекали битий вертоліт і он він тягне над вулицями, готуючись до посадки подалі від іншої техніки. Якщо вже піде не так, як треба, то хоч…
Сівши, ведучий заглушив двигуни і чекав розв’язки. В горах він підтримував друзів вогнем, а тепер на землі працювали інші рятівники. Вертольоти в Афгані падали часто. Міцний корпус захищав пілотів при перевороті, але не завжди. Розлітаючись врізнобіч, уламки лопатей ставали снарядами. У баках повно легкозаймистого гасу. Така пригода – більш, ніж неприємність. Як варіант, льотчики могли трохи набрати висоти і стрибати, лишивши некерованою важку машину. Що вже думати про техніку? Щорічний рахунок йшов на десятки. Плюс – мінус одиниця: все виправдає слово «війна». Стосик списаних паперів і можливість для ескадрильї отримати новий Мі-8.
Хлопці у пісочних комбінезонах підтягували до місця посадки бомботару, бочки, автопокришки. Вони не думали про другий варіант. Стріляний гелікоптер торкнувся правою і носовою опорами, страждально почав валитись на лівий бік. Командир блискавично відреагував, давши газу вимотаним, змученим турбінам. Рятівники кинулись, рвучи жили важкими речами, під гвинт, вимощуючи барикаду з підручного майна. Ще одна спроба: вісім
тон високих технологій налягають на нехитру конструкцію. Видно, як вона подалася і почала розсідатися, не витримуючи Мі-8. Вертоліт небезпечно хилився, загрожуючи двадцятиметровим гвинтом. Знову зависання. Крякне бодай одна турбіна і тих, хто порпається з ящиками, розчавить, порубає на олів’є.
Реалізм події вражав тим, що був занадто, занадто реалістичним. Розум підказує, як має бути. Усі подібні фільми повинні закінчуватись американським хеппіендом – щасливо, із спокійними втомленими посмішками, вигуками: «Ми зробили це!», повільною ходою героїв (вид зі спини). Хто режисер? Я вимагаю щасливого завершення! Ось має відбутись розв’язка і ми отримаємо відповідь: житимуть люди, чи ні?
Цікаво, чи була у тих хлопців думка кинутись врозтіч, відбігти на безпечну відстань, перечекати? Очима глядача я бачив напружений порив, відчайдушний вчинок кількох молодих людей. Вони працювали так, ніби наступними дублями можна буде виправити невдачу: усі піднімуться, знову запустять мотори і нарешті редактори виберуть найкращі кадри. Прокручуючи цю картину у пам’яті протягом багатьох років, мозок нарешті видав вірш – скромний пам’ятник вчинку.


Дві битви за один політ

Аеродром "Кабул". Весна.
Хвилини відпочинку.
Мулли молитва голосна
Вривається в будинки.

Службове рондо до кінця
Вже добіга помалу.
Нема ні звіра, ні ловця...
Війни – як не бувало.

Я так любив хвилини ці.
У вишині – ні хмари.
Ширяють тільки горобці,
Та вертольотів пара.

Та що ж один так низько йде?..
Неначе п"яний тоне.
Його ведучий вже онде, –
По смузі вітер гонить.

І я примружився на мить:
(О! Як же сонце сяє!)
Та він... поранений летить.
Шасі в нього немає.

Турбін розстріляних виття,
Машина вередує.
Такий політ на все життя
Кошмари гарантує.

Пілоти, начебто, не з тих,
Кого не любить небо.
Двигун дотягне до своїх,
Та ще ж і сісти треба.

Вже майже скінчився політ, –
Страшний вояж у гори,
Тепер спирався вертоліт
Лише на дві опори.

Лягає зраненим бортом,
Неначе спати буде.
Не можна! Черконе гвинтом, –
Розтрощить за секунди.

Із пекла вирвався, вцілів,
Не впав під лезо бритви.
Тепер триває на землі
За їх спасіння битва.

Для когось – гори у красі,
Комусь – весна столична,
Комусь – життя на терези
Покладено публічно.

Несли усе: важке, тверде,
Під "хворий" бік мостили.
Готово! Більше не веде.
Саджайте гвинтокрила.

І знову тиша, і весна,
Та горобці на лузі.
Не вірилось, що йде війна,
Та ось вона, на смузі.

Мені, як свідкові, щемить,
Хоч я там був стороннім:
Саджали хлопці вертоліт
На плечі і долоні.

Врешті-решт, гарячою справою рук, граничною з чимось надприродним, успішну посадку вертольоту таки організували. Замовкли турбіни, зупинились гвинти. Випадкові глядачі розійшлися обговорити побачене. А, власне, вони дивились і не такі картини. Хтось взагалі нічого не помітив. Пізніше десь там, по штабах, пройшла суха статистика бойових ушкоджень. А я за таку роботу давав би ордени.
До речі, про нагороди. Ви не чули, які цікаві директиви видавало якесь генштабівське дурко? Навожу витяг із спогадів капітана запасу Леоніда Москаленка. Уривок названо «Рознарядка»:

«Командир АП

читати