Завантажити

поколінь.


Смішарики

Історії, об’єднані спільною назвою «У третьому вимірі», законами літератури пов’язані авіаційною тематикою. Вибачайте мені чисто людське нехлюйство, коли я, спонтанно перескакуючи від епізоду до епізоду, втрачаю контекст. Себе я чудово розумію, і якщо вся моя праця нікому не потрібна, заспокоює думка – є один читач, заради якого не жаль витраченого часу. Це я. А знайти логічний зв’язок будь чого з чим завгодно можна одним реченням. Прошу далі!
Іноді мій друг теж літав у відрядження (слідкуйте, як легко, підхопивши попередню тему, я вмонтовую її у загальний контекст), без особливого задоволення, але… Тепер конкретніше, бо в голові роїться багато підтем-бджіл, а фабула одна.
1986 рік став фатальним для Вікторового обмундирування. Додам ще один випадок із циклу «Віктор – жертва кольору хакі».
Замочив мій соратник повсякденне до вечора у мильній воді. Вчинив хазяйновито, накривши щільно кришкою, та поставив під ліжко. Переміна польової форми завжди була в нас напоготові. А тут зранку його шефа дзьобнув у потиличну кістку смажений півень: «Лети, хлопче, до столиці!» Полетів, аж закрилки захурчали. Літо. Он, бачте, яке файне літо вийшло десятого року в Україні? Так там однозначно тепліше. Замочений одяг міг потерпіти день до ночі, а з натягом навіть добу, тільки не більше.
Доки Вітя літав, комірець почав пускати мильні бульки. Та навіть повернувшись з відрядження, хазяїн не згадав про незавершену справу. Кілька днів по тому, вранці перед сніданком, вмившись, я оглядав себе у дзеркало: блискучий старший сержант – зробив висновок з результатів огляду. До вмивальні увійшов друг із цеберком, зняв кришку. І тут мені наче два кинджали встромили у самі гайморові пазухи. Сморід тричі здохлої тварини забивав памороки. Розтуливши губи, Вітька щось бубнів, але я вже не міг стояти поруч і побіг коридором, рятуючи себе від коми. Нареготався до болю. Такого крутого замісу не відчував ні «до», ні «після».
Вичерпуючи текстильну підтему, додам кілька рядків про наймодніший різновид військового вбрання – польовий одяг пісочного кольору. Його носив льотний склад, люди, наближені до авіації, військові радники і сам Михайло Ліщинський – відомий тележурналіст в Афганістані.
Білі штани і кітель – як повний фарш для представницького мерседесу. Хотіли мати всі, а діставали одиниці. Зате знайшли спосіб відбілювання зелених комплектів, головне ж не фасон, а колір. Для цього хакі клали на деякий час до хлорного розчину. Кажу ще раз – на деякий час і акуратно. А взагалі, не жартуйте з хлоркою ніколи.
Володька Яцюк бачив себе викапаним генералом Варенниковим. Не вистачало відповідної мажорности, а так… ті самі три зірочки уздовж, тільки дуже дрібні. Ну, як у нас кажуть: зроби себе сам. І він взявся до справи, хоча мати справу з таким агресивним елементом навіть інтуїтивно вважається найгіршою забавкою. Може він думав – чим довше, тим біліше, а чим більше хлору, тим стійкіше колір. Ввечері замочений одяг розвалився у руках.

Ан-26

Нарешті, списавши стільки аркушів, я підійшов впритул до згадки про літак, на якому виконано цілу серію рейсів. Це Ан-26, невеличкий транспортник, який в небі можна сплутати з молодшим братом Ан-24. Однак, це різні машини по суті, просто в них один «батько» і одна «мати» – конструктор і Україна, країна, де народжувались антонівські вироби.
Виліт перший. Готуючись виконати наказ командирів, отримав додаткове доручення – доправити групу водіїв БТР до нового місця постійної служби. Відповідно сценарію, я мусив відбути до Кабулу. Солдати мене цікавили так само, як види на врожай маїсу десь на кордоні Бразилії з Парагваєм. Документ на відрядження зазначав: місто Кабул, штаб 40-ї армії, відділ організаційного і комплектування.
Перед вильотом мені передали чоловік із десять бравих вояків. Пішли до рампи на посадку. Як всі вантажники, цей дрібний літак мав тільки бокові сидіння числом близько сорока. Середина порожня, призначена для вантажу. Над підлогою кран-балка і все у масштабі під такий невеликий салон. Вантажний відсік від пілотської кабіни відділяє тільки одна перегородка, а там… у відчинені двері вид на мерехтливі прилади. Двигунів ще не запустили, а вогники вже інформували про стан систем. Зеленим екраном перебігала сяюча риска радіолокатора, засвічуючи химерні обриси виявлених радіо променем об’єктів.
Який хороший літачок, подумав я тоді. Його оцінили військово-повітряні сили тридцяти однієї країни світу. А в Афганістані Ан-26 сідав на ґрунт, утрамбований танками, працював з висотних площадок до 2400 метрів над рівнем моря між стрімкими схилами. На той час не було подібної машини. А невелика швидкість (крейсерська – 435 км/год) не завжди є суттєвим мінусом. Ан-26 був, що називається, під рукою, коли виникала потреба сполучатись з не дуже віддаленими аеродромами. Одна важлива для

читати