Завантажити

сповнений достоїнства, вивів на бетонку групу солдатів: ось тобі, столице, підкріплення із славетного Шинданду. І ми потяглися до військового начальства – солдати назустріч своїй невідомій долі, а я – звільнитись від зайвого клопоту.
Однак начальство зустріло мене не зовсім привітно. Між двома парами великих підполковничих зірок, над широко розкритими очима, клубочились дощовими хмарами дві гусені брів:
- Куди це ти їх припер, сержанте? Якого такого, сякого, в душу, до мами, туди твою, розтуди..?!!!
Випустивши обойму слів про хрін і про маму, причому у дивовижному співвідношенні з деякими іншими спеціальними термінами, підполковник охолов:
– Ну все, тепер сидітимеш тут, аж доки не вивезеш їх у Баграм, або до повної перемоги над контрреволюцією!
Добра людина, я дав би йому полковника за це. Він не здогадувався про мою тиху радість: не сіло, ні впало – злітати на Баграм. За таку нагороду можна було мотати водіїв і не такими колами. От тільки ті троє, висаджені з літака… вони б мене вбили.

Тепер поясню коротко, що то є за місцевість – Баграм. Старовинне місто, розташоване на північний захід від Кабулу. Шістдесят кілометрів мальовничими горами. Аборигени пересуваються наземним транспортом, та навіть наш один кадр якимсь чином доїхав рейсовим автобусом, але у такому випадку є питання до так званої контрреволюції: «Чому він доїхав?».
Довідка із записника військового льотчика періоду служби 1983-1984 років 927-го полку, який літав на МіГ-21:

«Аеродром на висоті 1450 метрів, оточений з усіх боків горами, захід з одного курсу на північний схід на північний схід (тобто, варіант зустрічного руху, як на більшості аеродромів,
неможливий, літаки злітали і сідали тільки напрямком на норд-ост – прим. автора). Смуга широка і довга – 3000 метрів. Встановлюємо на висотомірах незвичайно низький тиск (620 мм). Заходимо на посадку з кола, воно на висоті 1800 метрів за тиском аеродрому, сідаємо з крутої глісади. Великий аеродром забито різноманітною технікою, крім наших винищувачів, ще вертолітна ескадрилья, афганські полки, винищувальний на МіГ-21ПФМ і винищувально-бомбардувальний на Су-22, ескадрилья радників, яка забезпечувала афганців на Ан-12, багато інших транспортних літаків і гелікоптерів.»

Колись Баграм мав інше ім’я – Апіса, ще раніше – Олександрія (пам’ятний відбиток сандалій Олександра Македонського). І, уявіть, під час радянської агресії не Кабул, а він був найбільшою військово-повітряною базою контингенту. Неспокійний, дуже активний у плані діяльности сил опору регіон. Радянське командування розмістило там потужні осередки десантури, різних спецпідрозділів, штурмову авіацію, багато вертольотів. Небо кипіло над Баграмом, скидаючи на землю палаючі боліди. Де літаки падали, а БТРи злітали? У Баграмі. Де катапультовані пілоти відразу вступали у ближній бій? У Баграмі. Де журналіст не вигадував неймовірні батальні історії? Де навіть штабний писар ніколи не почував себе у цілковитій безпеці? Отак-то! Баграмський гарнізон значно підвищував шанс стати героєм.
Усе було: масштабність, міць, стратегічний розмах і ресурси, ресурси, ресурси. Не було тільки наочного результату. А звіти про вдалі операції, чи там накриті бомбардуванням цілі – воно ніщо. Адже кінцевої мети досягнути не вдавалось. Якої саме мети? Не могли встановити мир і «зразковий», як у СРСР устрій. І зі мною погодяться не тільки записні критики радянського режиму. Те саме у 1983 році записав бойовий льотчик. Як офіцер, він сумлінно прасував поверхню землі, виконуючи накази командування. А почитайте, якими філософськими проблемами він оперував, занотовуючи враження між вилітами.

«Війна. Головне в ній – її затяжний характер. За три роки, на мій погляд, на краще нічого не змінилось, а наша долина вже стала нагадувати місячний пейзаж. Те, що насаджуємо ми, за великим рахунком відкидається, очевидно виходячи з релігійних міркувань і через відсталість. З кожним вбитим ми збільшуємо лави тих, хто бореться проти нас. Швидше за все, ввід був помилкою. Ну, гехнули б тихо Аміна, та й по тому. Піти ж тепер не дозволяє престиж, до поразки наші політики і військові верхи не готові! Зможемо ми донести цивілізацію у середньовічний устрій цієї країни, та чи й бажають вони цієї цивілізації? Вирішити військове і політичне завдання війни можна тільки збільшивши кількість військ втричі-вчетверо (у політичне досягнення мети мілітарними засобами я не вірю – прим. автора). Неможливо перемогти, відходячи після взяття населеного пункту, не лишаючи у кожному комендатуру, не здійснюючи контроль над більшою частиною території.
Любов до соціалізму все ж треба виховувати не бомбами, а дешевими, але надто цінними тут простими товарами – одягом, ковдрами, харчуванням, пальним (а хіба «совєти» могли дати щось, керуючись альтруїстичними почуттями? – прим. автора). Кажуть, до революції, при королі можна було без зброї їздити всією країною, росіян вважали найбільш шанованими гостями, за шкоду, завдану їм належала смертна кара. Так,

читати