Завантажити

наввипередки, відповідь на уявну небезпеку і темні ночі. А тебе поставили охороняти ділянку аеродрому. На плечі важкий АК-47 калібру 7,62 міліметри. Назустріч скаче невидимий… друг? ворог? З глузду з’їхати можна!
Кричав він слова, чи просто волав, як скажений – я не допер:
– Мені на літак! – Крикнув, не зупиняючись. Навіть якщо той захоче смальнути навздогін, то куди? Там, де я зник, ревів Ан-26. Він чекав на мене.
Поблизу рампи крутився льотчик:
– Ти летиш?
– Я.
– Давай!
Вдершись до салону, приємно здивувався: я – єдиний пасажир цього рейсу. Екіпаж собі зачинився у кабіні і Ан відразу побіг на злітну смугу. Кілька поворотів, повний газ. Здалося, ніби ми з місця стартонули у небо. Порожній літак різко пішов в набір, завалившись на ліве крило. Всяке бувало, а такого спринтерського ривка я ще не переживав. Не встиг насолодитись відчуттями, а під нами вже сяяв Кабул. Все сталося швидко, по мультяшному, на вжик-вжик. І от вже ми котилися освітленою смугою повз яскраві вогні головного аеропорту країни.
Однак, екіпаж повернув не вліво, як зазвичай всі борти, а праворуч, ставши на протилежному, відносно затемненому боці поля. Хлопці повиходили через боковий отвір, махнувши мені, щоб я
трохи зачекав. Далі я побачив, а вірніше спочатку відчув, як машина котиться, похитуючись. Подивився в ілюмінатор, – справді, літак здає назад силою кількох пар рук. Впершись в опори шасі, двоє чи троє осіб штовхали Ан на стоянку. Про мене вкінець забули. Нічним привидом я з’явився у дверях:
– То може піду собі?
– Тю! А що ж ти там сидиш мовчки?
– А сказали сидіти, то й сиджу.
Ет, теж мені! І це – військові льотчики. Ставши на землю, забули, з ким літали? Добре, хоч здогадався вийти, а то так і заночував би всередині салону.
По той бік все вогні, вогні. Хто зна, куди йти? З такого ракурсу я ще не бачив льотне поле.
– Ану ж бо, зорієнтуйте, де наші є?
Один з екіпажу простягнув правицю. Зі мною ніхто більше панькатись не збирався, але ж мені треба було перейти злітну смугу, мало не міфічну річку Стікс в моїй уяві. Пішов, вдаючи з себе неабиякого відчайдуха, хоч неспокій досягав глибини кісток. Чи не доведеться, думав, знову літати, якщо пару штурмовиків підніматимуть по тривозі?

Бардак? Ні! У бардаках був лад

У країні з назвою Афганістан коїлися неймовірні речі. З одного боку, надзвичайна пересторога, особливі режими пересування, хитро встановлені пастки, сигнальні міни, електрошокова сітка «Ландо», нарешті, дротові огорожі, секрети. З іншого – дивовижні способи пройти непоміченим там, де кожна миша має бути обрахована. А я пер навпростець через святеє святих воюючої країни і хоч тобі що. Одного разу мене мало не звільнив комдив через офіцера іншої частини, поміченого на території штабу дивізії серед білого дня. Йому, бачте, до обіду не можна тут швендяти. А винний, звичайно, черговий по КПП. Хоча відома істина констатує: КПП збудовані для лохів. Кмітливі люди заходять різними, спеціально зробленими для цього отворами в огорожі, тощо. Ще раз перепрошую за всі слова на адресу генерала, бо в запалі, кидаючи зброю на стіл оперативному черговому, перед бойовим прапором дивізії, голосно прокричав: «А я і не бажаю надалі служити під таким дурнем!». Мені прикро через це. Олександр Васильович – розумна людина. Посада і напружена ситуація в зоні відповідальности змушувала бути суворим і у несуттєвих дрібницях. Генерал-майор Учкін з когорти молодих начальників, які досягли успіху розумом. Ніхто ж не каже, що старшому сержанту личить панібратство з командним складом. Гострі кути легко обрізав мій безпосередній начальник підполковник Крупнов. Валерій Сергійович ще з Союзу дружив з Олександром Васильовичем, мешкаючи на одному поверсі офіцерського будинку в Душанбе. Це йому, підполковнику, я пояснив причину гніву і він заступився за мене, передавши слова «амністії»: «Забери причандалля в оперативного і йди, служи!»
Коли ж я звільнився з армії, вислуживши повністю строк контракту, Сашка Юллєнен, мій замінник, писав листа, згадавши комдива. Тоді Сашко швидко виріс від сержанта до старшини, а наказ про присвоєння старшинського звання підписував «сам». Отже, невдовзі після отримання широких галунів, під час чергування, Учкін «натикав» йому за відсутність води в арику при штабі. Обов’язок слідкувати за наповненістю арика чомусь поклали на чергових КПП. Як наслідок – гучний рознос із обіцянкою достроково звільнити Сашка. Новоспечений старшина кинувся до комендантської роти, нагнав звідти бійців і ті швидко дали воді хід, аж вона полилася через верх. Побачивши результати наганяя, комдив вдоволено промовив: «Ну, не так сильно». На тому хвиля вщухла.
Та причини для всіляких розборів виникали постійно, бо армія, – це ґрунт, збагачений скандальним міцелієм. Я ж кажу, треба ще вигадати неймовірну історію, яка не могла б трапитись в армії. Купу незрозумілих правил нагромадили таку, що треба було або пильнувати, або змиритись з регулярними

читати