Завантажити

порушниками цих правил. Для зразка наведу наступну історію.
Чергуючи по КПП, я, зазвичай, близько півночи йшов спати додому. Теж порушення, але так робили всі. На посту лишались двоє солдатів. Одного разу, коли я поринув у нірвану, гуркіт підлеглого підняв мене на ноги: «Там тебе питають два майори».
Нормальні майори не вештаються серед ночі по КПП. Пішов подивитись. Справді, стоять двоє нетверезих офіцерів, загадково замислені. Один наш. Обличча його супутника мені не було відоме. Але саме той почав доповідати:
– Товаришу старший сержанте, ми з майором таким-то отримали інформацію, що в розташуванні медсанбату женуть самогонку. Мусимо їхати на перевірку сигналу. Сержанте, просимо вас супроводити нас.
– Тільки ти не бачив мене. – Довірливо подивився в очі другий тип.
Як діяти? Доповісти оперативному? А мені далі жити тут. І чому командирський УАЗик стоїть напоготові? Хіба таку машину взяли без дозволу? Ну добре, коли «ступа» є, то полетіли. Я з водієм попереду, бо треба ще просити у охорони на виїзді БРДМ для супроводу. «Ревізори» розташувались позаду, радісні такі бугаї, по очах видно, що їх запросили, а не «дали сигнал» і вони не тільки налижуться самогонки, але й запліднять там по ходу інспектування кого треба. А все через отой стан, який відомим сатириком названо словом «недоперепив».
Весь шлях бронемашина підсвічувала нас прожектором. Все як годиться – екіпаж напоготові, забезпечити успіх секретної місії. Неподалік від аеропорту, на прямій ділянці водій розігнав легковика до сотні. Конвойний панцерник відстав від «бобіка» і після повороту ми вже не бачили його. І повертаючись на свій КПП, він не стрівся, хоча таку «дуру» не сховаєш у кюветі – чистий тобі анекдот. При всіх правилах, застереженях, наказах, життя пішло паралельним курсом. Через якийсь час шершнула думка: хто я, власне тут є, черговий по КПП, чи у всьому Шиндандському гарнізоні? Такий умовний наш світ…
Журналісти вміють красиво упакувати матеріал, а ми – прості оповідачі, не володіємо як слід пером, зате пишемо про події, які не вкладаються в журналістську логіку. Письменники – теж залежні люди. Їхня правда сприймається через призму професії. «Прибрехав, на те він і пише, з того живе» – такий вердикт виносить читач, вичитуючи неймовірні історії. Я можу писати, можу не писати. Нічого це не міняє, ніяк не впливає на матеріальний стан. Я не десь почув і тепер переповідаю сто разів переінакшену байку. Читайте записи дієвих осіб всіх окремих випадків, які, не виключено, унікальні, чи навпаки, практично ставали неписаними законами і йшли врозріз з офіційно встановленими заповідями. Все до певної міри умовне. Десь ветеран з офіцерів не побачить правди, скаже: «Не могло такого бути». Простий солдат заперечить: «Так було». Навіть мої розповіді – не канон, за яким ви визначите, чим ми там жили.
Скажімо, легковик начальства, закріплений за певним офіцером, вважався до останнього гвинтика його парафією. Аж ні, стверджую – тільки наполовину. Мені траплялося ганяти машину начальника штабу дивізії, або свого начальника – підполковника Крупнова у такі місця, куди не треба було потикатись. Якби ж тільки знали наші високі особи усю історію наданих їм транспортних засобів… Солдатики з усього майна хіба що генеральських погонів собі не приміряли. Та й то, як знати? Бувало, гаркнеш у слухавку наказ, а з того кінця: «Буде виконано, товаришу підполковник!» Дрібничка, а приємно. А мені вже на п’ятий десяток іде – я досі не підполковник. Що з того? Колись генеральські підписи ставив, як власні.

Обломилась мені забавка – на шефовій машині відвідати підлеглий підрозділ. Там людей було – прапор та кілька солдатів і сержантів. Хлопці жили в землянках за огородженою дротом лінією. Їдеш – видно здалеку що там до чого.
Бачимо з водієм, вартовий скочив до землянки. За мить звідти вже вилетів його командир, застібаючи останнього ґудзика: доброго ранку тобі, спляча красуне! Регочемо з водієм, аж машина трясеться.
– Тьху на тебе! – плюється взводний, побачивши мене на сидінні підполковника Крупнова.
Тьху – не тьху, а пильнувати треба. І зустріти начальство гучним докладом. Молодці! Готові до приїзду САМОГО.

Знав я ще й таку звичку днювальних штабного приміщення – дрімати вночі посеред навчальної кімнати. Там звечора стільці піднімали на столи для зручности прибирання. Отож, один стіл слугував імпровізованим ложем. Дочекається, було, зморений солдатик коли всі привиди розбредуться по лігвах, вилізе на стіл і… беркиць горілиць. І вже ті плафони йому, як планети під стелею, так заколисують. Він же завжди невиспаний. Хто не сіпне вдень рядового у казармі чи на території? Аж, нарешті, спокій. Але то такий ризик (звичайно, сон переборював всі острахи) попасти на «губу», або під гарячу руку старшого. Хіба воїн має право спати на посту? Воно ж так розслабляє. Сьогодні вночі ніхто не чіпав, завтра – не чіпав, післязавтра… Там вже, дивишся, солдат обертається на лежня, втрачає пильність, нахабніє. Треба було час від

читати