Завантажити

відбарабанив, а він все там. І от, після п’яти років добровільного аскетизму, засварився він з офіцером через жіночу ласку. Претензію на те мали обоє, возревнували, з ким не буває? Інші суперники навіть стрілятись намагалися під випари квасних напоїв, а ці розгорнули ідеологічну війну. Суперечку вирішила не куля, не довбня на зап’ястку, а елементарне наближення до полкової влади старшого чину. Командир полку подав рапорт комдиву на звільнення старшини за таку собі дискредитацію звання.
Павло мав інші приховані здібности: він хутко добіг до Шинданду і – беркиць мені у ноги: «Рятуй, ображають ні за що!» Виходить і в мені побачено тіньову владу. Чим я міг розрадити? Бачу, хлопець амбітний, готовий на ризики і, мало не хоче стати довічним моїм рабом. У міністра оборони сльоза б з ока впала. Була одна зачіпка. Напередодні сварки у полк надійшли документи про перевод Павла до військово-медичної академії аж у Ленінград. З моїх службових обов’язків витікала оказія човгати кабінетом начальника штаба дивізії підполковника Фєдораєва, з яким я колись мав прю, а тепер почував себе дуже комфортно в його присутности. Довіряючи мені, він беззастережно видавав потрібні гербові печатки, а я слинив пальця і, тусуючи папери, ставив на них відбитки. Це технічний бік справи, до якого я вдався у випадку з товаришем. Підготувавши два комплекти наказів, я поклав їх у папку між іншими документами. Одним наказом я звільняв Павла Чєрнова з лав Радянської Армії, а іншим заміняв його у Союз. Поставити карлючку замість НШ і художній вензель комдива, за старою традицією, я навіть не вважав чимсь видатним. Перший комплект призначався для ознайомлення ворогам колеги, а другий – у особисту справу і на його підставі підмаслений мешканець полкової канцелярії виправив всі потрібні «бамаги».
Чим я керувався, ризикуючи серйозними життєвими ускладненнями? Мабуть, почуттям солідарности. Розслідувати правдивість Пашчиної версії не було фізичної можливости. А самодурство деяких чинів іноді давалося взнаки. Я провів бездоганну операцію в обхід комдива (вибачте генерале, іноді, заради добра я перерозподіляв ваші обов’язки, взявши на себе частину нагальних проблем, хіба від того не було вам легше?).
Паша виявився на рідкість невдячним типом. Наприкінці 80-х років, відвідавши Пітер, я через військкомат розвідав номер телефону академії. Зустрілись ми у ресторані, де під завершення вечора наш супергерой взяв за тілеса якусь даму з простими, як сокира бажаннями. Повідомивши мене, що плани на ніч терміново міняються, Павло відкланявся, залишивши мені право розрахуватись із офіціантом. Добре, що ми не замовили делікатесів і взагалі, не люблю їсти у публічних закладах. Після цього дзвонити тій особі вже ніколи не хотілося. Нехай топче землю, заганяючи себе у пастку, звідки вже ніхто не порятує. Всеодно попадеться.

Такі от чудеса траплялися в армії. А я чекав чуда з неба, чарівника у блакитному вертольоті, який доставив би мене із Баграму куди сам схочу. Язик довів до диспетчера по польотах. Доріжка туди пролягала повз витвір військових будівельників – нагадування про столицю великої імперії і її немолоде керівництво. Темним фантомом це одоробло височило і, неначе крізь зубчасті стіни зменшеної копії кремлівської стіни, на нас дивились суворі очі партійних товаришів. Портрети членів політбюро, як дошка пошани будинку перестиглих, перестарілих, словом – пер.., а далі підставляйте закінчення за власним розсудом, увесь звіринець був там. І всім воякам зрозуміло: коли якийсь старець крякне на підмосковній дачі, чи в просторій циклопічній кремлівській печері-кабінеті, його порох на артилерійському лафеті, з почтом, з колекцією нагород на окремих подушечках, зразково доставлять до такої ж, тільки справжньої стіни; на всю країну виголосять визначні віхи життя, здобутки, яких, можливо, не було. І лежати йому всередині ніші у компанії великих синів і великих катів довіку гарантовано.
А тут, просто зараз (чом би й ні?), впаде з неба палаючий літак з молодими, здібними людьми, рештки тіл розберуть пропорційно кількости, на вагу і видадуть мамам-татам: ось вам ваше,
візьміть. Якось зазирнув я всередину роззявленої пащі Ан-12. Там штабель дерев’яних ящиків, на ящиках написи – адреси одержувачів. Всередині цинкова оболонка з жахливим начинням. Часто супроводжувачі не рекомендували батькам відкривати цинк, - не було на що дивитись. Отетерілий погляд у небуття. Причому, точно знаю, що ніхто з цих юнаків не уявляв, що їх може НЕ БУТИ. Я це знав, всі мої друзі знали, незважаючи на численні жертви серед нас. О, часи були! Цікаво, що зробили з тією стіною по нас?
Будиночок диспетчера для відвідувачів не обладнали елементарними засобами для перепочинку.
– Чекай. Може щось буде. – втішив прапор.
Але чекати довелось у кімнаті, де забули поставити стілець, або стіл. Сісти на підлогу? Не по-людськи якось. З гір спускався холод. Це партизани ділились з нами дрижаками. Тонкі дерев’яні стінки не тримали тепло мого дихання, то ж свіжість

читати