Завантажити

бас моторів – от кому б каміння в рота насипати.
Над авіабазою «кочерга» знайомо клюнула носом: літаки всі різні, а стиль однаковий. Крила розчепірили пір’я закрилків, трошки затрясло. Іграшкові літачки та вертольотчики внизу швидко почали рости. Стовідсотково, там внизу десятки пар очей супроводжували наш відпускник, нетерпляче копаючи багаж. Хтось намастив лижі у відрядження, хтось – спішив побачитись із рідними, а для когось – це був останній виліт на батьківщину, прощання з Афганістаном. Без перебільшення, цей літак для них – найкращий у світі.
Нарешті – тиша, тільки організм продовжував летіти, у вухах гомоніли джмелі. Трапом пасажири зійшли на землю, ставши під вантажним люком. Де там наші речі? Даєш ковбасу! Двоє з екіпажу полізли до відсіку:
– Гей, земле, приймай подарунки!
Мій товариш простягнув руки, підхоплюючи все, що вивалювалось із фюзеляжу. Отримавши своє, кожен ішов шукати попутний транспорт. Натовп розсмоктувався. І мені Володимир поклав до рук недоторканий ковбасний запас, дратуючись відсутністю його валізки. Тоді не треба було б чекати останніх, під люк став би хтось інший. Та вже усі похапали речі. І, передаючи крайньому у черзі велику сумку, Володя трошки затримався. Зверху йому на потилицю випала його ж таки валіза: оце тобі на прощання! Що ж, ми прибули на місце нашої служби, де ніхто не несе відповідальність за нашу безпеку.


Утопленик пустелі

Пам’ятаю, зима того року була м’яка. Однополчани її не відчули. Сам то я, перебуваючи в Україні, перехопив морозів по повній, а повернувся, – вже майже весна. Вітька Міроненко закарбував собі початок зими пам’ятною пригодою. Розповім, але нагадаю, що ваше уявлення про пори року неправильне. Коли йдеться про Афганістан, враховуйте коротку зиму, майже непомітні переходи восени і навесні та довге-предовге літо. Зими бувають суворими, тільки, як я вже казав, не того року.
Ми мешкали в дерев’яних модулях. У спеку рятувались під кондиціонерами, взимку котельня подавала гарячу воду товстими трубами. Отже, коли ставало доволі прохолодно, запускали систему опалення. Пам’ятного дня це зробили пізно ввечері. Я засинав під тихий шелест рідини. Серед ночі почув грюкіт у двері (чи війна почалася?), настирливий і прикрий. Захотілось поставити нахабу на місце. Світло не увімкнулося, значить дизель навіщось зупинили. У світлі ліхтаря стояв мій друг у пляжному вбранні, не знати чому облитий брудом з ніг до маківки. Далі переказую історію з його слів.
Вітя повернувся додому пізно. Намагаючись не поставити на вуха свого сусіда майора Борєвського (вони удвох мешкали у кімнаті), готувався до сну. В цей час погасло світло. Завершивши роздягання, він заніс було ногу над ліжком, аж почув якесь сичання прямо звідти, де мав покластися. Дослухаючись до звуків, друг нахилив голову і в обличчя йому вдарив тугий струмінь нагрітої пульпи. Шум боротьби і хлюпотіння розбудили сусіда. Той увімкнув ліхтарика і побачив, як Вітька талапається, намагаючись закрити тілом виверження. Тиск у системі впав, а з тим і з-під фланця вже не так сильно текло. Кімнатою плавали капці, валіза Борєвського, якісь папірці. Зі столу змило чашки, цукерки, та майже всі предмети, які там знаходились. Складений на стільці одяг, а найгірше – другова зимова куртка, наскрізь промокли.
А ліжко втратило навіть подобу місця, де можна відпочивати: матрац не підлягав реанімації, випрати ковдру теж годі було думати, подушка здохла і валялася як тіло кішки у брудній канаві і навіть металева сітка провисла гамаком невідомо з чого.
Майор взувся у капці!!!, відловивши їх з поверхні штучного озера і філософськи дивився на маківку шолому, що зеленим острівцем виступала з води. Спати далі, чи щось робити? А що саме? Вода витікала через поріг кімнати, розливалася коридором. Таки треба її кудись прибрати, бо на кожен день достатньо свого клопоту. А Борєвський, протираючи штани у політвідділі, звик розважати не тільки себе, а цілу дивізію винахідливими жартами, за які можна було обміняти велику майорську зірочку на чотири капітанські. Наприклад, чергуючи цілісіньку добу у штабі, він мав час розіслати телефонограми до кожного окремого підрозділу, наказавши від імені начальника політвідділу виготовити до конкретного терміну по дельтаплану. Звісно, знайшлися розумники, які передзвонили запитати, з яких матеріалів і за якими кресленнями клепати літальні апарати. Жартівнику все сходило з рук. А тепер доля пожартувала над ним. Смійтеся, майоре, ви отримали персональний басейн.
Побачивши вранці наслідки стихії, я віддав Віктору свою куртку трохи поносити до кращих часів. Та через помірну температуру взимку (а січень і половину лютого я був на Україні), вона мені не знадобилася. З першим весняним теплом Вітя повернув куртку, а незабаром, у квітні, звільнився із збройних сил, залишивши мене єдиним надстроковиком в управлінні дивізії на цілих 9 місяців. Через 9 місяців я «народив» собі наступника – спадкоємність

читати