Завантажити

вперше, та про заборону не чули. Можливо, проста селянська душа прапора, його дивовижний суржик, якось вплинули на начальника патруля. Він відпустив нас на території військового містечка.
Зрозумівши, що нам – провінційним чайникам зась бігати по столичних крамницях, Володю потягнуло до жіночих модулів. А мені-то куди? Звісно, із ним. От уже де я натішився! Якась нижньокабанська вимова і ахінея, яку сплітав приятель, тільки підкреслювали його прапорську недолугість. Так сплив цілий тиждень. А тепер згадайте, чому я звернувся до цієї історії? Ага! Справа в тім, що того дня, 21 жовтня 1987 року, коли я мав летіти на шиндандщину, потенційно «мій» борт розлетівся на ближньому приводі, ледве набравши кілька метрів висоти. На борту знаходились 18 осіб, а живим лишився тільки стрілок кормової установки. А я на той час Забошку «зуби міняв». Серед загиблих знаходився патологоанатом шиндандського гарнізону, можна сказати, людина, яка мала справу не з війною, а з її наслідками. Це він колись розтинав тіло вертольотчика Хрустальова, а перед тим тіло хлопця, якого ще живий Хрустальов супроводжував до місця поховання. Отак! Де б ти не був, хоч у найглибшому бункері, війна і звідти може сколупнути тебе.
А мені хоч би що. Харчувався щодня по різних їдальнях, завів знайомства. Може ще пару днів милувався би палацом колишнього короля Дауда, доки Володька не купив би «тухлі» дружині. Та одного ранку я і дехто з армійського начальства ніс до носу здибались зі мною на території містечка, і він мене упізнав:
– Ти що тут робиш дотепер, вояче?
Що я міг пояснити?
– Сьогодні ввечері я побачу тебе у літаку разом зі мною. Зрозумів?
Хто б не зрозумів? Після обіду я вже був не те, що в літаку, а навіть у гермокабіні, та ще й у компанії з генералом Учкіним. Мінералку пасажирам не розносили, але долетів я у відносному комфорті. Вже на шиндандщині борттехнік видавив ілюмінатор двері між нами і вантажним салоном. «Пс-с-ст!» - свиснуло повітря, вирівнюючи тиск. «Упс!» - луснули у відповідь барабанні перетинки. Таки непогано бути генералом!

Іл-18

Опишу історію польоту на Іл-18. Хто нині таким літає? А я, значить, мав честь. Тепер трохи передісторії.
Початок лютого 1987 року. Закінчився термін відпустки. Ташкентський пересильний пункт. На ньому вже по кілька днів «зависають» мої знайомі з числа цивільних спеціалістів. Я тільки-но зареєструвався на Шинданд, тобто, за списком не попав у першу сотню. Гроші є, також є ковбаса. Натовчену валізу здано до камери схову (знаємо ми ці дегустації). Водночас зі мною прибув дизеліст Володимир. На пересильному їдальні немає, все треба брати власним коштом у місті, на те, як казали, Ташкент – місто хлібне.
Вранці відповідальні особи зачитували списки пасажирів по різних напрямках: Кабул, Шинданд, Гардез… Хто не почув свого прізвища, гуляє до наступного ранку, якщо він не глухий. Ліжок вистачало всім, кімнати просторі і народу в них пребагато, шарварок і сміх ще ті.
Щоправда, не всі розрахували залишки радянських карбованців. Мої друзі за кілька днів геть попроїдалися, – мабуть почали з шинквасів. Довелось поділитися частиною капіталу з надією не затримуватись тут надовго.
Вся братія від нема чого робити перезнайомилась. Дзвеніли склянки, ляпали карти, торохкотіло доміно, жарти і каламбури розважали наш великий колектив від сходу сонця до пізньої ночі.
Одного прохолодного ранку читали список на Шинданд. Почали вигукувати знайомі прізвища і наші друзі кинулись збирати речі. Мене і Володі в тому списку не було. На прощання продавщиця дивізійного воєнторгу віддала мені залишок у 10 карбованців, та якась дрібна грошва ховалася по кутках кишені. Вовчіні статки майже повністю вийшли, а їсти все-одно хочеться, тим більш, що навіть у Ташкенті взимку урюк на деревах не росте.
Минула іще доба. Не потрапивши до списку, ми підбили баланс. На сніданок можна було купити один коржик за 10 копійок і сто грамів вареної ковбаси. Ватна куртка мого напарника, неголені пики, голодний блиск очей: жінка за прилавком зробила свій висновок.
– Наріжте, будь ласка! – показав я на зважений шматочок ковбаси.
Та нарізала, не моргнувши оком: не людина, а меч булатний. Я б на її місці розреготався. Свій «ланч» ми з’їли просто за магазином, де юрбились сизо- і червононосі алкаші. Скільки питань виникло у вузьких їх чолах, коли ми, нічого не випивши, закусили, та пішли собі.
Нам не кортіло до списку померлих з голоду, треба було дожити, а про ковбасу я мовчав. Стратегічний запас призначався на знищення у частині. Тоді осінила ідея спродати кролячу шапку – єдине, що могло бути товаром серед мого майна. Продати, то й продати, тільки питання – кому, де, за яку ціну? Розквіт радянських часів. Ринкову торгівлю тоді називали спекуляцією і я не уявляв себе одним із спекулянтів, але маленький ковбасний кавалочок, з’їдений вранці, буркнув: «Іди!».
Ми покрутились між рядами, вибираючи позицію. Як

читати