Завантажити

молодці! Прилетіли, бо пообіцяли, пірнули у невідоме, не знаючи, чи тут їх пасажир.
Двері за мною зачинилися. Відразу підлога підскочила вгору, втиснувши на своїх місцях усіх, хто сидів у салоні. Поруч зі мною жінка, приблизно вдвічі старша від мене. Навпроти – солдат з мішком пошти і ще пара осіб. Лишивши вітер-афганець бешкетувати внизу, вертоліт вирвався у
повітря, перенасичене сонцем. Напарник чекав нас, виписуючи кола. Побачивши нашу втечу із середини бурі, він повернув на південь, де вже виднілись гори. Треба було їх перескочити, щоб вийти на Шиндандську авіабазу.
Над горами летіли низько, навпростець, не тримаючись автодороги. То піднімались, повторюючи рельєф, то падали по той бік хребтів осіннім листом. Середнього віку жінка праворуч тяжко роздувала «міхи». Тканина на тих дихаючих місцях натягувалась, викликаючи моє занепокоєння: хоч би її не знудило. Солдат-поштар дістав порожній паперовий мішок і наповнював його, сховавши голову по вуха. Напевно, пілоти отримували велике задоволення від своєї роботи.
Вже на літовищі, коли зупинені турбіни «відсапувались», потріскуючи гарячим металом, учасники перельоту розповіли, як у Турагунді не запускалися двигуни нашої машини. Тоді технік зняв якусь деталь від справного гелікоптера і встановив її на свій. Виходить, ми летіли на зіпсованій бабці?!
Наступного дня, незадоволений моїм не результативним вояжем, Валерій Сергійович відправив мене зранку на вертоліт: «Шукай де хочеш, а знайди, туди твою, растуди!» Не дивно, що піднявшись у повітря, я дякував сам собі. До другої половини дня мене перемістили спочатку до Герату, а там далі – у Турагунді.
Фактично, це містечко перетворили на велику матеріальну базу радянських військ. Роблячи коло над майданчиком, нам показали державний кордон і південне радянське місто Кушку по той бік. Звідти через річку перекинуто залізничні рейки для проходу вантажних потягів. Тож, не було потреби перетинати Пяндж сотням автомашин. Всі вони екіпірувались тутечки у дальню нелегку путь.
Наш політ пролягав через центральну частину Герату, вцілілу від безкінечних бомбардувань. Обабіч отих залишків стирчали руїни, руїни, руїни. Розбиті дували змішались із стінами колишніх будинків. Глина і цегла до обрію. Який жаль! Цьому місту тисячі років, тут творилася історія і народжувалася унікальна культура. Тут генії відтворювали красу у мистецьких виробах і творах. Що далі? Далі що?
Соборна мечеть надзвичайно тонкої роботи стояла неушкодженою. Бомбардуючи місто, вочевидь, враховували історичну цінність древніх споруд. Герату лишили віками накопичене архітектурне багатство, знісши начисто житлові будинки. Можна після цього сподіватись на повагу до шураві? Якби тільки бездушні стіни. Людські душі лузали, як насіння, оптом і вроздріб, цинічно: вони ж не родичі нам, вони – дикуни. А у мене протягом років склалося інше враження, яке підтвердив християнський пастор у наведених нижче словах:
«Людські істоти, які прямують за сатаною, здатні на неймовірну порочність. Не знадобиться багато часу, щоби стати у галереї сорому в один ряд з Нероном, Гітлером, Сталіним, Мао і Пол Потом; сюди ж входять арабська і західна торгівля рабами, тероризм, геноцид у нацистській Німеччині, Руанді, Камбоджі, Боснії й Терції. Будь яке зло стає можливим, коли демонічна сила усуває всі людські захисні механізми проти зла.
Дослідник прав людини Гарі Хьюген виявив у Руанді, що для масових вбивств не потрібні «патологічні» кілери. «Коли знято всі обмеження, селяни, клерки, директори шкіл, матері, лікарі, військові і теслі можуть взяти ніж і зарізати беззахисних жінок і дітей.» Хьюген виводить: «Людина без Бога… дуже жахливе створіння.»

«Нацисти знали, що майже кожний здатен на надзвичайну жорстокість. Майбутні офіцери СС отримували цуценя німецької вівчарки на початку навчання. Щеня росло разом з кандидатом в офіцери. Вони працювали, грали, спали разом, вони були постійними супутниками протягом шести місяців. За цей час собака повністю довіряла цьому офіцеру. Але фінальний іспит офіцера перед введенням на посаду в СС вимагав від нього власноруч задушити собаку. Ті, хто не міг цього зробити, виключались із СС. Але ті, хто робив це, ставали здатними до страшного зла. І це ставалося лише за шість місяців.
Ми, безперечно, висловлюємо своє несхвалення злу, коли воно виходить з-під контролю у кількісному вимірі. Але чи бажаємо ми визнати, що зло, яке ми проявляємо щодня, по суті, не відрізняється від того, яке проявляється у більшій мірі?» (Джон Паулін, «Євангеліє з Патмосу», вид. «Джерело життя», 2010 рік.)
Це точно, зло завжди є злом, багато його, чи мало. Можливо, я профан у політиці, не розумію історичної ситуації, доцільности, та, врешті решт, не я засуджую радянську окупацію. Судовий вирок викрикують спотворені вогнем вулиці. Ми дивились на них крізь ілюмінатори: чи це за таку братню допомогу на медалях викарбовано напис: «Радянському воїну від вдячного афганського народу»? Я встиг отримати таку перед

читати