Завантажити

представив до відзнаки «Червоною Зіркою» 9 командирів і одного – до ордену «Бойового Червоного Прапору» – вищої нагороди серед живих! Дванадцятьох льотчиків було
представлено до ордену «За службу Батьківщині», 17 чоловік – до медалі «За бойові заслуги». Через тиждень ввечері на КП пролунав дзвінок з Кабулу. Заступник командувача АА (армійською авіацією) запросив до телефону нашого командира полку. Після доповіді за статутом, він довго слухав мовчки. Гама почуттів, що мінилася на обличчі, достойна пера Художника. Командир молодець! Те, що я почув про командувача, його заступника і про всіх інших, повністю співпало з моїм уявленням про них. І як тільки слухавка не луснула? Виявляється, відповідно до рознарядки, нашому полку на весь рік припадає 10 орденів Червоної зірки, 12 – «За службу Батьківщині» і 21 медаль «За бойові заслуги». Оскільки вже одна людина отримала орден Бойового Червоного Прапору, а ще двох представлено до ордену «За службу Батьківщині» раніше, то ніхто не дасть, тобто не підпише стільки представлень. Тим більше що полку ще 7 місяців воювати. А раптом ще хтось відзначиться? Чим нагороджувати? А штабісти, тиловики? Вони що, без заслужених нагород залишаться? Троє – орден Червоної Зірки, четверо – «За службу Батьківщині, шестеро людей – медалі. Це страшний, аморальний цинічний результат оцінки ратної праці на війні. Якою жахливою, брудною силою віє від слова РОЗНАРЯДКА. Вкрадено не право на машину, квартиру, не гроші. Вкрадена частка душі, принижено відчуття власної гідности, втоптано у бруд ратну славу. Що відповість льотчик синові, який спитає: «Тато, якщо ти воював, то де медаль? Як же ти воював?».
P.S. Командир ОБАТЗ* Бажутін – орден «За службу Батьківщині», начальник ВК (відділу кадрів) – «За службу Батьківщині»; секретар парторганізації (нельотна посада) – «За службу Батьківщині»; начальник ПВ (політвідділу) Владикін – орден Леніна! І т. ін, і т. ін.
Щелепи зводить, чесне слово…»

ОБАТЗ* - окремий батальйон автомобільно-транспортного забезпечення

Чесні командири не стримували гніву: «Щоб вони там поздихали, чинуші лампасоносні!» Солдат, ідучи на подвиг, не знав, що ліміт звитяжних вчинків вичерпано, себто, заслужений ним орден передано «хорошій людині». Ті свого не втрачали при будь яких розкладах. Думай, солдате, чи вигідно тобі бути героєм?

Кабульський аеропорт бачив багато. Різниця між кількістю тих, хто вилетів і тими, хто повернувся, складала сотні одиниць. На те війна – чим більше від’ємне сальдо, тим вона успішніша, дивлячись чия сторона веде підрахунки. На цьому літовищі сталася ще одна трагедія, яку з багатьох інших я пам’ятатиму окремо, бо вона могла стати трагедією моєї сім’ї.
Відбувши у чергове відрядження до штабу 40-ї армії, я сподівався повернутись швидко. Власне, з дорученнями вдалося впоратись протягом дня. Керівники моєї служби готові були влаштувати «зелений коридор» для термінового відльоту у разі затримки на етапі аеродромної комендатури. Перебравшись у цивільне, я обмірковував можливости виїхати в аеропорт, коли почув голос, однозначно звернений до мене. Невідомий старший прапорщик вітався так, наче ми рік пробули в одному окопі:
– Не впізнаєш?
– Не дуже. – Аж сором зізнатись: як так, він мене знає, а я його вперше бачу!?
– Я Володя Забошко з н-ського полку.
Отакої! Виходить, я таки широко відомий у вузьких колах перець!
Познайомились. Володимир трохи старший від мене, мав купу справ у Кабулі. Між іншим, крім суто службового, він склав власний план заходів у столиці. З основних пунктів, пам’ятаю: виготовлення зубних протезів і велике бажання купити «тухлі» для дружини. Ой, ті його «тухлі»! Побачивши знайому фізіономію, хлопець не на жарт зрадів, та заходився умовляти залишитись на кілька днів, бо, бачте, йому сумно самому у незнайомому гарнізоні. Якби я не любив Кабул… Тож, не хвалитимусь винятковою дисциплінованістю, пропозицію було прийнято.
Звісно, за руку нового приятеля не треба було водити. Де його носило – не знаю, але по обіді ми зустрічались. Я краще орієнтувався на місцевості, тобто виконував функції гіда, консультанта, напарника. Перший і останній вихід по кабульських дуканах здійснено саме з
Володимиром. Крамнички розташовувались неподалік частини, на так званому «хрестику». Найвпертіший столичний віслюк знав, що основу товарообігу дуканщика складає виручка від шураві. На радянських бійців орієнтували асортимент крамничок. Але Кабул – не Жмеринка. Тинятись по дуканах категорично заборонялося. Пом’якшуючи сувору тезу, скажу так: заборона мала формулу «не попадайся», а значить, бажано було не наразитись на патруль, що ми відразу ж порушили, тільки-но вийшовши з дверей магазинчика.
Подумки я ще раз розпрощався із службою, лізучи до кузову ГАЗ-66. У Вовиному дипломаті перекочувалась пляшка придбаного кон’яку, до якої я не мав жодного стосунку. Хто повірить? Ми ж мало не під ручку вийшли. Дорогою до частини напарник тиснув на жалісливий нерв, так і сяк умовляв старлея відпустити, мовляв,

читати