Завантажити

Перекваліфікуватись у селяни, або ремісники не те, щоб неможливо, але не хочеться. Руки не вміють працювати. Ще б пару років – і мені теж не захотілося б лізти в копальню. Треба летіти, доки не передумав. А для цього потрібно загнобити рівно половину самого себе. Оту половину, яка опиралася руками і ногами – не хотіла вона розлучатись з чужою землею.
На бетонці гордість авіапрому – Іл-76. Рейс мав завершитись у Ташкенті, однак, спочатку планова посадка на кабульському льотовищі. Все почалось з Кабулу, ним і завершилося. Чудово! Вантажна кабіна літака гула порожнечею. Троє таких, як я, пасажирів тинялись, чекаючи команди на виліт. Вони – нормальні люди, не те що я. Чого так розпереживався? У 83-му вперше став до строю приреченою вівцею. Здавалося, каторга ніколи не скінчиться. Час пройшов, лови щасливу мить! Чому чужа земля не відпускала моє серце? Я її люблю? Ні. Не на ній мене породили і немає в ній привабливої краси України. Я покидав царство непотрібного героїзму, марної звитяги, самодурства, дідівщини, пилових ураганів, поганої води і небезпечних випадковостей. Радій і смійся! Ні. Я не збирався цілувати землю по той бік кордону. Власне, таке я бачив тільки в кіно. Отже, обійшлося без щемної картини повернення.
Порожній літак з чотирма пасажирами аж давився від спраги, ковтаючи гас на розгоні. Він швидко відскочив від смуги і нас притисло до сидінь перенавантаженням. Я жадібно поїдав очима бурий пейзаж внизу, не встигаючи вхопити і зафіксувати цілісну картинку. На схід сонця виднівся наш гарнізон. Звідти на нас дивились наші товариші. Під нами плив Шинданд. Мабуть, позирав на білого птаха водій афганського полковника – Шукур. То добрий юнак. Він-то, якраз, може й хотів би полетіти хоч куди. Кого ще пам’ятаю на ім’я? Дуканщика Бесмуллу, полковника Давлет-зая. Спогади гріють.
Над Кабулом звичний кивок носом, стрімке зниження. Та ні – падіння. Механізацію повністю випущено, від чого крило значно роздалося вшир, закрилки розділились на щаблі, відхилившись на максимальний кут. Вони гальмували швидкість важкої машини, тримаючи на собі всю масу металу і пального. І це теж для мене востаннє. Наступна посадка відбуватиметься за іншою схемою. Пара штурмових вертольотів ганяла по колу, прикриваючи наш борт на випадок «дорослої несподіванки». З огляду на обставини, хотів би знати, у яку копійку влітав країні мій «білетик» на цей рейс? Красиво йшли «крокодили», відпльовуючись сліпучими пастками. Вони, хижі і сильні, готові б розідрати мисливців, зробити їх самих здобиччю. Великі яскраві зірки відділялися від бічних конформних контейнерів нашого вантажника. У кабіні чулися хлопки відстрілу. Навіть вдень такий салют вельми видовищний. Три літальних апарата у синхронному леті кресали небо, висікаючи з нього іскри.
Колеса гупнули об бетон і літак, поступово гальмуючи, прибрав розчепірену механізацію. Площа крил зменшилась. Двоє плямистих ангелів-охоронців проторохтіли низько в напрямку вертолітної стоянки. Паливозаправники турботливо заснували під крилами і лопатями. Ідилія спокійної передполітної підготовки.
Ніхто з пасажирів не поспішав приєднатись до нашого малого кола. Вони чекали своїх літаків, фасуючись по різних гарнізонах. Так ми і стояли під вилизаним боком Іла, як чотири сироти. Минула, може, година, коли пілот запитав: «Додому дуже хочете?» Мої супутники ствердно зажестикулювали у відповідь. «Тоді по місцях!» Отакої! Хочемо – летимо, а ні – то можна ще
почекати. У армії, де все, як вважається, підпорядковане розкладу, не існувало розкладу рейсів. Тепер в моєму житті все буде навпаки.
За кілька хвилин Іл-76 вже відраховував останні мої метри кабульською і афганською землею. Можна тільки згадувати, як я поїдом їв картинку, що оживала за холодним склом ілюмінатора. Справедливо кажуть: якщо не наївся, то вже не налижешся. Чотири роки стекли, як вода крізь дірки. Міжгір’я, порізані ущелинами і річищами, пливли під крилами. Там, під безлюдними вершинами ледь помітні цяточки саманних будинків тримали в собі життя і тривогу. Країна, в якій нема спокою, не втратила волю, прагнення до відновлення. Десятиліття втрачене, але афганці народжують дітей, на заздрість ситій Європі. На добро, чи на злидні – залежить не тільки від них. Афганістан міг би бути іншим, аби тільки держави-слони не казились від бажання наводити там лад під свої стандарти. Все, чого я зичу сучасному Афганістану – любові і миру. Хай у його небі літають тільки цивільні літаки.

З далекого дитинства я мріяв полетіти. На 19-му році вперше здійснилось палке бажання і з тих пір… А тепер друге, таке ж нетерпеливе – полетіти до країни незабутніх спогадів з фотокамерою і записником. Невже це бажання аж надто фантастичне? Побачимо.




Останню редакцію завершено 30 вересня 2011 року.



1

читати