Завантажити

уяві. Вони впевнено ступали на старі граблі, не зважаючи на биті фізіономії попередників. Казка про справедливих дядьків зі зброєю живе донині.
Свого часу польовий лікар Гатлінг, доволі наситившись воєнними жахами, мріяв про часи, коли війни втратять сенс. На його думку потрібно було створити таку потужну зброю, щоб люди самі усвідомили безперспективність перемоги і припинили битви. Ріхард Гатлінг створив
картечницю – зброю нового покоління зі скорострільністю 250 зарядів на хвилину. Протягом чверті століття він вдосконалював пристрій, довівши швидкість стрільби до 3 000 пострілів. І що?
Ідеями Гатлінга (насправді це була не його ідея) переймались інженери, створюючи атомну бомбу. Хочеш миру – готуйся до війни. Знайомий вислів. Розпорядники історії не шкодували почестей, вшановуючи винахідників словесно і матеріально. Скільки золота на це пішло, а де мир? Миротворці вже кілька разів проповзли на пузі навколо земної кулі, пропонуючи його. Чим далі, тим вагоміші їхні аргументи: «розумна» бомба, точковий удар і т. ін. Пора вже відчути результат, а все нема його.

8 грудня 1987 року в ущелині група спецназу «встановлювала мир» неподалік від населеного пункту Хайракот. На підбір десантників пішла пара Мі-8 капітанів Євдокимова і Радаєва. Пролітаючи через ущелину, штурман Новіков помітив на виступі скелі трьох партизанів з РПГ напоготові. Командири виконали маневр, але одна з гранат влучила в хвостову частину машини. Витяг з радіообміну:

Новіков: - «Командир, праворуч!»
Вибух.
Голосове попередження автоматичної системи «Рита»*: - «Відмова насосів підкачки».
«Рита»: - «Відмова основної гідросистеми».
Євдокимов: - «Єгор, саджатимемо разом, міцніше тримай управління».
Новіков: - «Зрозумів, тримаю».
«Рита»: - «Відмова дублюючої гідросистеми».
Борттехнік: - «Пробоїна у хвостовій частині, згори тече мастило. Димимо, командире!»

«Рита»* - авіаційна система голосового попередження жіночим голосом інформувала екіпаж про нештатну, або аварійну роботу систем вертольотів і літаків; інформація автоматично передавалась в ефір.
Євдокимов: - «А, дідько! Нічого, зараз дотягнемо!»
Євдокимов: - «Сашок, мене підбито! Намагатимусь дотягнути до майданчика!»

Рудаєв: - «Тримайся, іду на допомогу!»
Євдокимов: - «Всім за борт!»

Перед посадкою вертоліт почало кидати по сторонах. У пиловій хмарі він вдарився об ґрунт. Випередивши вибух, екіпаж встиг відбігти метрів на 15, відразу потрапивши під обстріл. Льотчики приєднались до спецназу. Капітан Радаєв, відстрілявшись НУРСами, підібрав бійців зі збитими пілотами і пішов, було, вгору, та у вертоліт влучили. Посадка більше відповідала слову «падіння». Машина повалилася на бік. Два екіпажі і спецназівці зайняли кругову оборону. На допомогу піднялася група з шести Мі-8 і десяти Мі-24. Уявіть собі, який точився бій. Під прикриттям штурмовиків «вісімки» десантували підкріплення. А на борти швидко завантажили поранених і екіпажі двох збитих машин. Вирваних з пекла транспортували на відкритий простір за кілька кілометрів. Не було часу доставляти їх у гарнізон, боєзапас свіжої групи танув. Оточені десантники відбивались насилу. Тому капітан Майданов дуже поспішав забрати групу. Він сів під несамовитим вогнем і, на диво, вивіз звідти людей. За це Миколу Майданова удостоїли звання Героя Радянського Союзу. Отакий-то вийшов мир по-нашенськи.
Неначе всі хочуть того миру, а напруженість поширюється, як Сахара, поглинаючи нові території. Радянські вожді казали: «Хочемо, щоб добре було усім». Пам’ятаєте? Дев’ять років почесні «боржники» човгали чужими горами. Чого домоглися? У СРСР не було звички звітувати перед громадянами. Головні ідеологи дожили до повного вичерпання тілесних ресурсів і повмирали, хоч у хворобах, але щасливими, осіяними променями слави. Армія наших пільговиків і інвалідів війни довгі роки «розсмоктуватиметься», бентежачи свідомість суспільства.
А подивіться на афганське сьогодення. Про що думали американські керманичі, давши відмашку Пентагону окупувати Афганістан? Ще й залучили кілька іноземних контингентів за компанію. «Ми шукаємо Бен Ладена». Ви серйозно? Не вірю! Вони самі собі не вірять, бо причина інша і чути голосу розуму ніхто не збирається.

А я додому

12 лютого 1988 року я востаннє оглянув величезні сосни, маленьке штучне озеро – калюжу дивізійну. Символічно двома пальцями розідрав на собі вигорілий тільник. Все! Більше тут не живу. Попрощався з тими, кого міг знайти, а інші ходили на «війну». Радість сукупно із сумом. Доки їхала машина до аеропорту, пам’ять робила останні кадри. Усе, до чого звик, тепер треба відкинути у минуле. Ось коли починаєш розуміти психологію воїна, якого годує війна. Це називається – бути у своїй тарілці. Сотні корінних афганців провоювали з шураві понад дев’ять років. З автомата почалася їхня професійна кар’єра.

читати