Завантажити

нормою. У їдальні поманить пальчиком солдата-офіціанта: «Хведю, молочне!» А те молочне біле і їдке. Я любив посьорбати білого супчику, та, бувало, скуштую і задумаюся, ну чого в ньому більше – молока, чи тієї отрути? За це хлопці її «шанували».
Інша справа – Мавлюда Турсунова. Юна таджичка обіймала посаду перекладачки агітзагону. Поряд з такою красунею починало битись тверде серце ленінського погруддя у політвідділі. На конкурсі краси радянського контингенту, якби такий був, можна було не голосуючи віддати
гран-прі, а інших претенденток просто розігнати. Рідкісну вроду треба шанувати. Мабуть не один боєць записав у блокнотик заповітні слова: «ВОНА говорила зі мною».
Ідеальна протилежність Мавлюді – представниця сонячного Узбекістану і водночас секретарка політвідділу. Треба ж так було зосередити на десяти квадратних метрах дві крайнощі! Я знаю, що кажу. Надмір тіла, позамежне нахабство при повному неусвідомленні своїх даних. Називалася вона не інакше як Мариною, натомість, мала ще справжнє ім’я – Марфуга. Авжеж, воно пасувало тітці. Тим більш, мій побратим Вітька, вміючи давати точні імена, лагідно казав Легкий Танк Шерман – ім’я, прізвище та по батькові.
Пригадую, залетів друг до мене пополотнілий, очі страшні, от-от від них стіни запалають: «Рятуй армію! Шерман подає документи на продовження контракту.» Треба пояснювати, до чого тут я? Консульські питання – прямий обов’язок нашого відділу, а я у ньому «сірий генерал», обірвати самовпевнений політ такого фугасу міг і мусив, і зробив. Ретельно зібрані документи «загубились» дорогою до Кабулу. Таким чином я виправив помилку начальника політвідділу полковника Віталія Володимировича Юркіна. Не могли встояти, пане полковнику? Нічого, сержант все поправив. Як вам це? Правильно зробив? Неправильно, бо незаконно, але тоді печаль однієї особи проти радости десятків людей не йшла ні в яке порівняння.
Майор Валерій Русов. Приємна особа. У першу чергу, відзначався людськими якостями, наче такий цивільний колега в офіцерській формі. Він ніколи не робив з людини посміховиська, не клеїв самодура, готовий був поспілкуватись хоч і з солдатом, демонструючи м’який «русівський» гумор. Подібні йому офіцери рідко здобували високі чини: мало заліза в голосі, не та фактура, за горло не візьме, та й горлом теж, отже, потенційно вічний майор. Але, на рівні взаємопорозуміння не виконати наказ Русова було майже неможливо, по-людськи гонору на таке бракувало. Два особливо пам’ятні епізоди:

Епізод №1. Дружні наміри
Початок дня. З ранку майор нездужає. Причина тут зрозуміла – вчора видали чеки, ті папірці пекли стегно, а тоді й почалося… а там зірвало гальма. Вираз страждання на пожмаканому обличчі. Вгледівши мене, шеф трошки оживає, губи через силу натягуються, зображуючи усмішку. Він веде мене до сейфу. Хрустальний передзвін ключиків, скрегіт сувадла і, нарешті, хлюпотіння головного «документу»: «Давай за компанію, Ігорьоша, бо мені так погано!» Я категорично відмовляюсь, адже хоч фізіологія сержанта і майора у стані сп’яніння подібні, але наслідки зальоту кардинально відмінні. Тоді Русов цідить собі у гранчак і жадібно виливає горілку «на гланди». Адамове яблуко на шиї, рухаючись вверх-вниз, як автоматний затвор, перезаряджає майора на новий день. Обличчя кілька разів пересмикується. На вираз світлої надії накладається гримаса відрази. Може краще відійти? Здається, не пішла… А от і ні, губи знову схожі на губи, ніс стає на місце, очі добрішають. Нащо себе так мучити? Випив сам, а наче як і мені попало. Бр-р-р!

Епізод №2. Опа!!!
Взяв у саперів протитанкову італійську міну, TS-6,2 називається. Не для диверсії, сувенір зробити хотів на згадку про службу. Щоб міна перестала бути зброєю і стала сувеніром, її треба модифікувати. Нічого кращого за молоток і викрутку тут не вигадаєш. Отак собі сиджу, длубаючи помалу вибухівку. Відколоті частини складаю на газету (чи не на смітник я потім це викинув?). Обережність потрібна, щоб не струсонути занадто кільце особливо чутливої речовини у центрі. Вона відрізняється від основної маси рожевим, наче малиновий кисіль, кольором. Один сильний удар і крила вже не потрібні, достатньо буде реактивної тяги, щоб долетіти до кишлаку фрагментованим. Роблю справу дуже акуратно – батьки чекають живим.
Двері відчиняє Русов. Двосекундна пауза, хоча без паніки: «Я опісля зайду». «А то вже як схочете, товаришу майоре, як собі схочете.» Отож, сувенір нагадує мені не мовчазних погоничів таємних караванів, а одного з моїх командирів, може, навіть, найкращого з них.

Майор Макарусь – помічник підполковника Крупнова. Скільки його пам’ятаю, ніяк не міг зрозуміти, що за людина така. В останній перед заміною день він запросив мене додому попрощатись і запропонував подальшу перспективу по службі в Угорщині, куди Макарусеві належало їхати після відпустки. Заманливо і реалістично, але я не хотів все життя пов’язувати з армією. Стати генералом – не моя стихія, а на нижче, мабуть, не варто зважуватись.

А от

читати