Завантажити

офіцерської їдальні сл. РА … показала себе з позитивного боку. Добросовісно ставиться до виконання своїх обов’язків, працює з великим ентузіазмом (ще б пак!) і бажанням, проявляючи при цьому ініціативу і самостійність (яка пильність і спостережливість командування). Не шкодує своїх сил і часу, коли цього вимагають інтереси справи (глобально мислить). Постійно працює над підвищенням свого ідейно-теоретичного рівня (а як інакше? тільки над цим і працює) і спеціальних знань (тепер є в кого переймати досвід), які вміло застосовує на практиці. Бере активну участь у суспільному житті частини, особисто займається організацією і проведенням різних заходів (ой, знаємо ми ці заходи!). На зауваження старших реагує правильно (хто без недоліків?). Принципова, на зборах виступає з критикою і самокритикою, вживає заходи для усунення недоліків (мабуть, за складеним чітким планом).
Морально стійка. Ідеологічно виважена.
З честю (!!!) і достоїнством виконує свій інтернаціональний обов’язок з надання допомоги афганському народу (оце вірно! винна – віддай!).
Справі Комуністичної партії і Радянського уряду віддана.

Заступник командира в/ч пп 93977 по забезпеченню майор Ширшов.

Так от, повертаємось до наших баранів, – нашого прапорщика N. Він перевершив класичний образ з армійської обойми жартів, легенд і анекдотів. В управлінні дивізії до підбору кадрів ставились з урахуванням інтелектуального рівня кандидатів і хто дав маху в даному випадку – великий знак питання. На політзанятті N довго і безуспішно шукав найбільшу країну світу – СРСР. Блукав очіма в Антарктичних льодовиках, досліджував написи в Австралії, думаючи, куди ці поганці сховали батьківщину? Може на тихоокеанських островах? Неначе така держава зникла там, де й міфічна Атлантида. Кожен із свідків цієї ганебної для армії картини годен був підказати, вистріливши у велику рожеву амебу хоч із найдальшого кута кімнати. Не попасти, а тим більш, не побачити… слів немає. А хоч би й місячну мапу перед ним поклали, то він шукав би, шукав і шукав, розгублено чухаючи настовбурчені брова.
За роки служби я бачив виловлених у кишлаках Середньої Азії чабанів, які не знали жодного слова по-російськи, стрічав дебілкуватих здорованів, виплеканих бабусями в інтелігентних сім’ях, де все за синочка робила дбайлива родина. З цим контингентом все зрозуміло: рядовим прийшов, рядовим пішов. Унікума, подібного N. світ не бачив. Не потрібний ні своїм, ні чужим. Взявши в полон нашого N., партизани, швидше за все, дали б йому під зад коліном і відпустили на всі чотири вітри, щоб не проїдав невільницький пайок.

Олександр Аргамаков – середнього віку старший прапорщик, веселун. Прибув до нас із зразково-показовго Нарофомінська. Таким походженням слід було б пишатись, бо всякий кадровий радянський офіцер з піітетом виголошував наіменування гвардійської дивізії. Однак, сам Сашко вважав за краще піти звідти і єдиний для нього спосіб – вийти чорним ходом через пекло війни. Що ж, свої щасливі дні він використав на повну котушку. Сусід мій сповна перейнявся звичками двох інших товаришів по службі, приходячи додому під яскраві нічні зорі у напівпоросячому стані. Не тому так кажу, що свині п’ють вогняну воду, але ж мій нетверезий товариш не завжди міг сплести пару слів. Молов щось, а тоді клався на постіль і рохкав, неначе заправська льошка. Бувало і не дуже пив, але, завалиться до кімнати, а там я сплю. І відразу подумає – ну як його розвеселити приятеля? Чом він очі склепив, «дитячий час» надворі? І давай мене веселити. Знаменитий вислів Аргамакова: «Ігорьоша!... Ігорьоша!... Вибачай мені! Я більше не буду.» Підсунеться до самого ліжка, наче хоче впасти в ноги і розридатись. Струсоне чубчиком і далі: «Але й менше – теж».
Сашкові «перло». Серед переліку його везінь – знайомство з достойною парою. На стотисячний контингент кілька сотень представниць прекрасної статі (не про якість мова), але одна з них – його. На якийсь час Олександр увійшов до когорти умовно сімейних людей. Для безперешкодного поєднання він, з купою вибачень, заздалегідь забронював наш номер на всю ніч. Це значить, що я йшов спати до сусідів через стінку. У них знайшлося вільне місце. Тут я переключаюсь на іншу історію.

Момент переходу з кімнати до кімнати записався у мозку окремим абзацем. Я ніби побував у трьох порах року. У нашій оселі під помірно працюючим кондиціонером панувала весна. Довгий коридор за дверима ряснів радіаторами охолоджуючих агрегатів бакінського виробництва. Деякі молотили на всю потужність. Отже, повітря у коридорі нагрівалось до спекотно-смердячої температури. Це – літо на іншій, недружній планеті. Тут концентрувались випари, видихи і вихлопи мешканців усіх кімнат. Наступний крок до кімнати сусідів, і я в зимі. Зайшовши, швидко покрився гусячою шкірою. Кондиціонер надривається, а під ковдрою, накрившись з головою, холоне тіло Валерія Кучеренка. Він помітно тремтів. Озвавшись на голос, показав мені одне око.
– Чому мерзнеш, вояче?
– Не хочу

читати