Завантажити

повзала, літала, не збираючись ховатись по теплих шпаринах. Десь під дахом нашої «конури» оселились шершні – великі такі літаючі терористи. Думаєте, ви знаєте, що то таке? Якщо не бували в Середній Азії, то не знаєте. Гонорові комашки. На них у мене завжди була наготові професіональна ляпалка, скручена з товстої газети. Коротше, давав я їм чосу. Не знаю, чим керувався один із моїх ворогів, налетівши зненацька зі спини. Атакував швидко, встромивши свій «кинджал» у шию трохи вище коміра. Задав порцію пекучого окропу і поторохкотів геть.
Одного разу я вже куштував шершневої отрути. Той перший садонув мені жалом у плече, ховаючись в рукаві. Шия ближча до мозку. Що з того буде, я не знав і, про всяк випадок, повідомив оперативного чергового по дивізії. Майор подивився на мене, наче тих шансів вижити було п’ятдесят на п’ятдесят. Відпущений помирати, я до санчастини не пішов, бо краще військових «ескулапів» поважати на відстані. Їм тільки покажи проблему, то вони відразу відшукають на тобі п’яту точку для уколу. Отож, «хворіючи», поплентався до магазину. А там! Там стояв ВІН! Лискучий двокасетний «Panasoniс», з еквалайзером, реверсом і долбі-системою. Де справедливість? Для більшого ефекту: повірте, що тоді «панаси» виготовляли не по всьому «жовтому» світові, а саме в Японії. І такий апарат дуже ж хотілось купити. Але хтось там був поперед мене на черзі. Прапорщик вже бігав гарнізоном, позичаючи гроші. Ну що вдієш, коли магнітофон вже майже його власність?
А от нічого і не треба було робити. Нічогісінько на допомогу йому, бо він якраз підскочив до мене з питанням: «Ти мені не позичиш чеків? Не вистачає!»
«Мовчати!» - дав собі наказ. Сьогодні віддам гроші – він поверне, обов’язково поверне. Тільки де потім «бандуру» брати? «Ні!». Коротко, чітко, впевнено. І ввечері я поклав голову коло лискучого боку покупки. Не спалося. Він так смачно клацав, чисто по-японськи. Лискуча панель «Панасоніка» радувала мене понад двадцять років, доки… ні, не зламався. Нині він «проживає» в мого друга, тішачи його як бездоганним виглядом, так і чистотою звуку.


Спец-преспец рейс

Армія виховує точність. Виконання задач через «не хочу» – незамінний матеріал для подальшої розбудови цілісної особистости і треба цінувати набутий досвід. Або ж армія нічому не навчає, нічого не виховує в людині. Висновок: хто має волю вперто і педантично тягнути службу, перемагаючи власні молоді інтереси, той лишається на плаву, чи на коні, як хочете. За роки виконання ратної справи накопичилось вражень на пригодницький роман. Вміти б викласти на папері… Та все ж, більшою частиною, суворе повсякдення співіснувало поруч з нами. Одноманітні справи, – зусилля, які зовсім не видавались корисними. Куди цікавіше минали дні, проведені поза частиною. З одного боку, завжди вилітаєш у невідоме, не відаючи достеменно, у яких умовах доведеться заночувати, чим «заморити черв’ячка»? З іншого – військовий туризм найекономніший різновид туризму, як такого. Держава покривала все.
Про накопичені навички я склав докладну записку для Олександра Юлленена. По моєму звільненню йому треба було літати, бо вже дехто звик відправляти у рейси надстроковика, не дивлячись, важливий був політ, або й не дуже. Практику польотів Сашко пізніше довів до досконалости. Недосвідченому вояжеру загрожувало тривале зависання десь у голодних краях. А перша невдача, не виключено, могла відбити назавжди бажання чогось подібного. Тому про хлопця я подбав. А творчий підхід відкривав ширші обрії, поза межами рамок, існуючих для загалу.
Крім звичайних вантажо-пасажирських рейсів, перельоти здійснювала чимала кількість спецбортів – транспортники, орендовані афганською стороною, літаки радників, інспекторів, військової еліти, тощо. І навіть коли диспечер казав «ні», небо могло відгукуватись бадьорим гудінням моторів. Значить, щось у ньому кудись літало завжди. Отже, слід було знати людину, котра значилась не останньою в аеродромному хазяйстві і могла творити дива. Познайомитись з таким могутнім майором я мав щастя 11 березня 1987 року. То був рідкісний випадок, коли я не хотів летіти за всяку ціну, бо мій друг Вітька в цей день мав честь народитись на світ. І це його останній день народження на чужині. Я міг таке пропустити?
Невблаганний шеф, готовий перейти на гарчання, вже приготував загальнозрозумілі слова, не придатні для друку, з тієї мови, якої не знав Шекспір (здається, саме ці слова були першими, вивченими нашими місцевими союзниками). У суперечці між сержантом і полковником зазвичай виграє старший. Мій вибір обмежувався двома варіантами: покірно їхати в аеропорт, або вилетіти туди за допомогою катапульти. Для відносно молодого й амбітного офіцера організувати її мені не складало проблеми. Вранці одинадцятого я зробив єдиний правильний вибір.
Рідкісний день, коли герою пригодницького оповідання казково щастить. Винагорода за сумління впала просто з неба. Вранішній безперешкодний переліт до

читати