Завантажити

це вважати, успіхом, чи нещасливою зіркою?

Ніщо не триває вічно на нашій землі – ні добре, ні погане. Коли я складав рапорт, вирішивши несподівано для самого себе лишитись на надстрокову службу, попри готовність зробити це, в душі легкими прозорими крильцями тріпотіла надія на відмову командування. Тоді заради чого робились тілесні рухи? Хто б міг відповісти за мене на складні питання? Начальство не відмовило, до особіста не викликали, у психіатра не перевіряли. Протягом всього подальшого життя я чую одне запитання: «Для чого?». Не сказати, як там було гарно – краса Карпат перевершує найліпші краєвиди шиндандщини, чорне наше море голубіше неглибокого арика. Немає відповіді, як немає жалю. Можливо, відповідь слід шукати не у мене. Хай психологи розв’язують подібні загадки. Десятки, а може й сотні моїх побратимів готові сьогодні ж повернутись туди не зі зброєю. Чужому солдату там нема чого ловити. Загадкова країна має велику притягальну силу. Але ж все могло вийти іншим боком. Для мене – колишнього безбожника, Бог написав кращий сценарій.
Шостого лютого 1988 року стікав термін контракту. Знову те саме відчуття: додому хочеться нестерпно, але прощаючись з Афганістаном, насилу відрубуєш від себе половину світу. Нехороше слово «назавжди» гнітило не менш, ніж день мого призову. Підполковник Крупнов, та й інші казали: «Лишайся! Немає нічого неможливого». Я знав, що зможу служити стільки, скільки стане сил, але вони такі диваки, наче пів-царства мені пропонували, а самі тільки чекали на заміну. А вже дихав у спину повний вивід контингенту. Перебудова у Радянському Союзі змінила акценти на полі зовнішньої політики. Треба було їхати додому, треба.
Ті, з ким колись починав, давно вже по домівках, хто вцілів, звичайно. Жодної людини призову 1983 року поруч. Справедливість вимагала припинити безумну війну. Скільки разів можна брати одні й ті самі висоти, зачищати сто разів перезачищені кишлаки? Ніхто не знав, як Афганістан відпустить нас. Вводити війська було легше, хоч ішли не на готове. І от, після 9 років бійні – відсутність факту перемоги. Тугодуми досі твердять: «Нас нема за що судити». Не дивно – злочинці часто не визнають провину. Спитайте у афганців – це їх землю топтали наші чоботи.
Через дорогу від кам’яного паркану нашої частини стояв відділок міліції – царандою. Я часто кидав туди оком, думаючи про майбутнє цих людей. Ми – додому, а їм куди? Наврядчи афганці свято вірили в успішну передачу влади до рук національних утворень. Всі вони тримались за життя штучно, як той хворий під крапельницею. Не вірили, і багато хто чкурнув за кордон –закладати там фундамент нового життя. Насувалася «ніч довгих ножів», отже й мені треба було подумати про завершення військової служби.

Я не думав, що наші військові командири мають хоч краплю сумніву у місії, якою вони, власне, керували на місцях, підкидаючи дрова у полум’я конфлікту. Мною тут уже продемонстрований «плюралізм» офіцера-льотчика. Наслідком тих роздумів комуніста не стало особисте припинення бомбардувань, відповідно до голосу совісті. Копирсаючись у записах воєначальників, я натрапив на працю колишнього командира 101 піхотного полку 5 гвардійської МСД полковника Нєвєрова. Читаю і «прозріваю». Виявляється, розуміли, усвідомлювали, не схвалювали.
Герой Радянського Союзу Нєвєров подає справку:
«Втрати військової техніки склали: літаків – 103, вертольотів – 317, танків – 147, БМП і БТР – 1314, гармат і мінометів – 433, автомобілів – 11309 !!!, інженерної техніки – 11369 !!!, радіостанцій і КШМ – 1138. За часів війни понад 200 тисяч воїнів нагороджено урядовими нагородами. 85 осіб стали Героями Радянського Союзу, 8 осіб отримали звання Героїв Російської Федерації за мужність і героїзм, проявлені під час бойових дій а Афганістані.»
А тепер головні висновки (стаття має таку назву «Оцінки війни у ДРА. Підсумки. Етапи. Висновки).

«Це була ніяка не революція, а справжній військовий путч, здійснений революційно налаштованими офіцерами і частинами, розташованими у Кабулі. А керівник, ніхто інший, як
вчитель Таракі – генеральний секретар НДПА і Армії. Широкі народні верстви у цій акції не брали участі і не знали, хто обійняв владу у результаті саурської революції 7 саура 1357 року, тобто 28 квітня 1978 року. Який уряд обійняв владу і кого замінили? Хто очолив державу? Через те, військовий заколот ніяк не міг перерости у соціалістичну революцію і змінити на краще життя афганського суспільства, як думали правителі у Москві (Брєжнєв, Громико, Суслов, Черненко, Устінов). Афганський народ твердо знав і його неможливо було переконати в цьому, що у кожному кишлаку для нього авторитет, покровитель, хазяїн – це місцевий мулла, бай і старійшина. Ті, хто дав йому землю, хліб, воду. І це для народу була норма існування, яка визначалася приказкою: «Верблюд не витримає кінської швидкости, тому ми йдемо своїм шляхом, дорогою, накресленою Аллахом». Хіба є у світовій практиці, щоби хтось переконав мусульманський світ і направив його проти

читати