Завантажити

столиці, владнання справ, на які пішло менше часу, ніж на сам рейс. І там я впав в око крутому майору, котрий взявся організувати моє термінове відбуття до Шинданду. Політ почався вже у його машні, від хвилини, коли ми виїхали за територію частини. За кермом сидів такий хвацький козак, що жовтобокі кабульські таксі відскакували як шкарлупа від горішків.
На аеродромі мені запропонували підсісти у Іл-76, орендований афганськими збройними силами для перевозки всілякого тилового дріб’язку. Вантажна кабіна, захаращена комплектами ліжок, стільцями та іншим реманентом, нагадувала казарму. Льотчики зачинились у пілотській кабіні, стрілець зник у хвості. Пара афганських офіцерів і радянська цивільна пані вмостилися на бокових стільцях. А я всівся на робочому місці борттехніка, перед приладами, з яких зчитувались параметри польоту. Так, я почувався дуже добре.
Щоб не гаяти даремно часу, розклався на столику, увімкнув ліхтар і заходився писати листа додому. «Демократ», побачивши мене з ручкою, підійшов з двома апельсинами. Досить пристойною російською він запитав: «Знаєш співака Юрія Антонова?» Яка радянська людина не знала, про кого йдеться? Звісно, його пісні лунали з усіх будинків мого міста. Старший капітан
(отакий чин був в армії ДРА) поклав переді мною апельсини: «Напиши мені слова його пісні». До самої посадки я мав роботу, виконуючи прохання афганського романтика. Приємно робити товариські послуги. Згадуючи те знайомство, проймаюсь жалем до багатьох військових, залишених напризволяще після виходу нашого контингенту. Для декого талібівська опція «гаплик» була гарантована. І якщо це відчував я – чужинець, то якими роздумами переймалася ота молода людина? Може: що ж є добро і в який спосіб воно прийде на рідну землю? Мабуть, про це думав кожен офіцер ДРА. Відчути момент і – гайда з країни? Не кожному дано наважитись на таке. Може… податись до моджахедів, у бою змити провину? Так не всі вважали себе винними. Заручники ідеології, жертви обставин, обману чи ще чогось. А жити хочеться без страху: сім’я, діти, мрія про спокій і добробут, хоч мінімальна стабільність. Всі однакові, на всіх континентах. Кожен відчуває біль, коли б’ють, і страх перед загрозою.
Іншим разом, набагато раніше, довелось летіти бортом, пасажирами якого стали переважно біженці. Вони повертались з Ірану. Цілий вантажний літак біженців. Спочатку до салону увійшли ми – радянські громадяни. До рампи підкотили вантажівки і звідти повистрибували мирні жителі з клунками, а то й зовсім без речей. Все майно при собі. Порожняком тікали з країни, так само й поверталися до домівок. Для них у розпорядження виділили металеву підлогу літака. Весь вільний простір від дверей пілотської кабіни до рампи зайняли втомлені поневіряннями люди. Вони сідали на метал, а коли виявлялось, що бажаючих летіти ще багато, старший командував підніматись і ущільнюватись, подаючи голос: «Пєш! Пеш!» І пасажири покірно виконували наказ. Ніхто не лаявся, як у нас люблять у переповненому транспорті. А, знаєте, там спрацьовувала філософія міського троллейбусу: «У кожному салоні знайдеться місце ще для одної людини». Місця знайшлися для всіх. Для них, враховуючи пережите, це було не найважчим випробуванням.
Чоловіки сідали і починали перемотувати свої довжелезні чалми. Я не розумів, як додумались носити на голові отакенну равликову мушлю, скручуючи полотно джгутом? Либонь, вони сміються з наших кашкетів. Але ми почувалися добре в літаку, на бічних стільцях, з гонором, бо ми ж добродії. А те, що за бортом чужа, не наша земля, то… Ось переможемо, а переможців не судять.
Та, власне, нашо чекати перемоги? Вони літають нашими літаками, їдять радянський хліб, їх лікують наші лікарі, нашими ж ліками. Паросток покровительства проклюнувся крізь панцир інтернаціоналізму. Ми самих себе вважали посланцями вищої цивілізації. Ось вам, аборигени, хороші стартові умови для розвитку. Суперлітаки, цемент, метал, які-не-які технології. Ми вірили, що віддаємо найкраще і чекали адекватних змін. А вони… Чому народна армія так погано воювала? Чому у бойовій операції «зелені» не проявляли достатнього ентузіазму? Це армія, чи кодло дезертирів? Чому бача чіпляв до гелікоптера з гуманітарним вантажем магнітну міну? Чому підривали на фугасі БРДМ загону пропаганди, адже з нього обіцяли землю селянам? Ми їм наврочили на перспективу землиці, а вони підігравали моджахедам.
Однобічний погляд, та ще й під впливом політагітаторів веде до викривлення істини. Істина в тому, що за все хороше, побудоване на хибних постулатах, треба платити неадекватну ціну. Не наша котяча справа – ділити чужі землі, карати не наших феодалів і нав’язувати не наші цінности. Свій пайок за нерозуміння таких простих істин ми скуштували сповна. Вдавились тільки трошки. Як оплатили афганці даровану демократію, я вже доволі написав. Халява не пройшла.
Резюмую. Винахідники сценаріїв досягнення всесвітньої ідилії шляхом експорту революційних ідей ніколи не бачили цілісної картинки, вона не вимальовувалась в їх

читати