Завантажити

спроможність відмотати термін за ґратами. Якими коров’ячими очима дивився на нас начальник медслужби дивізії майор (чи підполковник?) Міщенко! Таких покірних баранів він бачив вперше за довгі роки служби. Він щось таке сказав, поставивши останню відмітку на папірці. І від його слів почалося наше протверезіння. Я звернувся до Радика з питанням: «Вважаєш, у комдива мало серйозних справ? Чи ми з тобою така велика птиця, щоб пам’ятати про нас?». Кебета запрацювала. Друг побіг шукати попутній транспорт до свого Герату, я заліг на тиждень у модулі. Перебравшись під цивільного, я потай виходив до їдальні, партизанськими стежками скрадався на вечірні кіносеанси. Така ціна генеральської образи. Але після цього випадку я вже так пильнував, щоби вдруге не пошитись у дурні, аж виходив одного разу через вікно. Так, саме через вікно. Коридором від стінки до стінки сунули кілька генералів, серед яких був Герой Радянського Союзу Зайцев, знаменитий міцним старечим маразмом і самодурством. Героя він отримав на свій ювілей, але пишався зіркою, чіпляючи її на всі види одягу (до речі, порушення статуту нагороди). Як воював товариш Зайцев, скільки шкоди завдав своїм олівцем і бездумними наказами, які жертви на його совісті, як його відкликано із зони дії 40 Армії, про все це докладніше написано у спогадах колишнього авіанаводчика капітана Леоніда Москаленка.
Історія друга, фантастична.
Є група стандартних запитань, яких задавати не треба. Запитання перше: скільки ворогів завалив? У нашому випадку цілком некоректне формулювання. Я знаю тільки одну групу ворогів – це ми. Всі інші верстви – жителі країни, якій глибоко начхати на нас і на нашу інтернаціональну допомогу. Вони між собою ворогували злісно, так нехай би самі розбиралися. Друге запитання: чи спробував наркотиків? Аж неприємно, коли мене про таке питають. На кого я схожий? Отже, відповідь – ні. Третє (запитував колега по роботі): волину з армії привіз? А ти сам не хочеш спробувати? І для чого вона мені? І, нарешті, таке дитяче запитання: на «губі» сидів? Кажуть, хто не сидів, той не служив. Спірне трактування, але… Сидів, години дві.
А чому сидів? Через недосконалість, м’яко кажучи, принципів військового підпорядкування і відмінність світоглядних бачень. Коли один з двох – начальник, другий, як відомо, – дурень. Без образ на свого тодішнього опонента розповім, а ви судіть своїм судом. Так вийшло, що підполковника Фєдораєва трошки, а може й сильно контузило на бойових. Через те він страждав на раптові й сильні головні болі. Характер через це, мабуть, тільки гіршає. Офіцер обіймав посаду начальника штабу дивізії (друга людина після комдива). У день мого чергування на КПП дивізії Іван Васильович прийшов перевірити, наскільки сумлінно наряд виконує службові обов’язки. Як співається у пісні: «Я прийшов – тебе нема», мене десь носило, чи на обід пішов, чи навпаки, а може й на спині трохи посидів під кондиціонером. Двоє моїх солдатів самостійно тягнули службу без задніх думок.
Гостя зустріли, доповіли. Важко розповідати про те, чого не бачив. Але коли повернувся, очі моїх орлів були великі і сумні. Назустріч вийшов НШ, подивився прямо у мозок і почав таку
психічну атаку, страшно передати. Причина ж наступна. Пропускна система штабу дивізії передбачала роззброєння всякого, хто проходив через КПП з інших частин. Ми складали зброю до піраміди. Покидаючи територію, військові забирали її. Перевіряючи, Фєдораєв подивився, як зберігаються стволи у нашій схованці. Глип, а там «калашников» з приєднаним магазином. Світова катастрофа! Приймаючи зброю, треба було від’єднати ріжок від автомату. Ех, бійці мої! Чи я їх мало інструктував? Все, що вони заслужили, підставивши мене, вилилося у мої вуха. Я грав Штірліца, знаючи, що при такій віковій різниці, ваговій, посадовій, виграти бій шансів не було. І все ж, бій відбувся.
Іван Васильович мав необережність потягнути мене за комір і сказати образливі слова: «Тебе як фашиста розстріляти треба!». Інстинкт самозбереження відключився, поскакали червоні блискавки в очах. Вхопивши НШ за барки, я разок провів його масивним тілом по дерев’яним панелям приміщення: «Це ваші зірки дають право так розмовляти зі мною?». Все, думаю, тепер точно додому поїду. Зробити таке при свідках, та ще й при солдатах строкової! Такого ніхто з начальства не подарує. Ви знаєте, найстрашнішою карою для строковика було звільнитись останнім із свого призову. Найгіршим для надстроковика – звільнитись за 24 години. Який парадокс!
Іван Васильович, вивільнившись, гнівно зарепетував, крикнувши до себе коменданта гарнізону. Підполковник Дусікен Маштаков неначе з землі виріс. НШ дав йому команду транспортувати мене у прохолодне заґратоване приміщення. На який термін? Мабуть, довічно. Про строки не було мови, одначе я думав, що з гауптвахти відразу повезуть на літак. Комендант дивився на мене співчутливо, неначе своїми руками мусив стратити невинну жертву. Він здогадувався про випадковість інциденту. Фєдораєва не вважали демократом, багато хто з

читати