Завантажити

приземлився там, куди летів. Лише в горах, мабуть, досі валяється шмат обшивки розміром два з половиною на два метри. Тобто, дві втрати проти 14 700 успішних посадок (у Ан-12 одинадцять проти 11 800), красномовне свідчення надійности. І моїх 11 бездоганних посадок підкріплюють позитивне реноме «Іл’юшина».
Літалося на Іл-76, як співалося. Насторожені «вільними мисливцями» льотчики дряпались якомога вище. У негерметичному Ані і влітку було свіжо. А коли лютневий дубак? На висоті понад 6000 метрів легеням бракує кисню. Організм не встигає адаптуватись до вертикального стрибка. Як застережний захід ввели обов’язкове користування на Ан-12 кисневою маскою. Проста, на перший погляд, процедура, а по суті один із способів катування. Значить, у салоні полярна тріскуча прохолода, пика мерзне. Тепер на личко треба накласти холодну-прехолодну гумову маску і притягнути надійно пасками. Конденсат у процесі великими краплями стікає на підборіддя, його постійно треба зливати (Ан-12 взимку – це круто).
Оперативно-тактичний Іл набагато комфортніший. Вантажний відсік ізольований і підігрітий. Ми любили цей літак за його надійність і місткість. Він завжди забирав всіх і без парашутів, без селекції на старших, молодших, хворих, післяабортних… Вільної площі вистачало для ракетної артсистеми «Ураган», для всіх пасажирів і ще лишалось трохи для автостопників (жартую). В цілому машина дуже вдала: 170 тон відскакують від землі як накачана гелієм куля. На жорстких віражах «коробочки» закріплений намертво «Ураган» просідав всіма амортизаторами, тяжко посапуючи і покректуючи. Крізь свист двигунів чулося сичання і порипування. Не вірилось у можливість летіти під таким кутом. А крила тримали… тримали.
Посадка Іл-76 – дуже красивий маневр. Варто його не пропустити, якщо вже знаходитесь на борту. Крило розповзається, ширшає на очах. Передкрилки відходять вперед, а закрилки розщеплюються на окремі секції і відхиляються глибоко вниз. Таким чином важкий тулуб літака повільно пливе, приміряючись до смуги.
Поштовх. Реверсна механізація розвертає тугі струмені реактивних газів назустріч рухові і світ в ілюмінаторі швидко сповільнює біг. Легкість, з якою важкий літак маневрує, просто вражає. А, між іншим, він може сісти на ґрунт з вантажем до 50 тон, чого американському братові не зробити ніколи. Я, дуже задоволений, вивалився з розчахнутого черева, ще не знаючи, що наступного дня на такому ж летітиму до Ташкента.
Все, що лишилось у пам’яті від того дня – неабияка нервова напруга. Хвилини стали довгими. Я просто долав їх, як силу морських хвиль. Паспорт, віза… Які можуть виникнути ускладнення? Захворів паспортист. Ні? А якщо реактивний снаряд влучив у сейф з моїми документами? Може вони просто не так оформлені? Та й де гарантія, що мене випустять із країни до завершення мого відрядження? Сидіти тиждень у Кабулі добре, коли ти на службі, але не тоді, коли каструлька з борщем для мене вже парує на підвіконні. Щоправда, про мій приїзд ніхто не знав, але на борщ я сподівався.
На мені сидить новенький кітель з широкими червоними стрічками на погонах. Таким я себе ще не бачив і ніяк не міг звикнути до дзеркального відображення. Як не у своїй тарілці. Портупея моя, а от кашкет позичений. Свій мати ні до чого: таку повсякденну одежину не довелось носити більше ніколи. Польова амуніція і легше, і зручніше. В руці нова напівсамохідна валіза, набита подарунками і мильно-рильним причандаллям. Цю помічницю на коліщатах я купував у воєнторзі мотострілецького полку. Наш дивізійний магазин не мав чого запропонувати, а я хотів «вистрілити» вдома заморською диковинкою. Тоді в Союзі не бачили такого дива. Так одного дня загітував Вітьку за компанію прогулятись за покупкою у його колишню частину. Це трохи далі танкового полку, звідки ми приперли вибиті траки.
Придбавши «мрію окупанта», вийшли з полку. Сонце якраз сідало, а з ним природне світло «вимикалось» за хвилини. Небо зоряне-презоряне, метеори крешуть чорний густий оксамит. У такий час на бетонці самому було б моторошно, а з другом весело до нестями. То правда, що йшли ми трохи гучно. Порожня валіза, як скажена, цокотіла коліщатами (таки добре дорогу побили технікою). Аж гульк! З боку дивізії світять вогні. Що то є? Афганські бурбухайки? Ой не хотілося спіткати їх саме тепер, ввечері. Хтозна, що там у чорнобородих головах? Хоча… ввечері всякий рух дорогою у межах гарнізону для аборигенів заборонено. А з іншого боку…??? Хоч бери, та ховайся, тільки нема куди. А вогні наближалися і їх ставало все більше. Не може бути, що то чужі (власне, хто тут чужий?). Фари головної машини засліпили – дороги під ногами не видно. Там диміла ціла колона і вже чувся металевий скрегіт гусениць. Наші. Порівнялися. Тепер вже ми добре побачили колону бойових машин піхоти – БМП-1 і БМП-2. Вояки їхали з «війни» запилені, чумазі. І хто більше дивувався, ми, чи ті хлопці, побачивши двох «туристів сержантської національности» з валізою хтозна де між військовими містечками.
Взагалі-то, подібні

читати