Завантажити

дороги. Вертольоти розганяли по норах бороданів, піднімали поранених. Биті машини брали на буксир, якщо було за що там боротись. А ні, то їх просто штовхали з дороги, та так вони потім світили дірками з року в рік.
Капітан Ліпатов розповів дорожню пригоду на відрізку Турагунді-Шинданд… Власне, він сам мало що пам’ятав. Їхав з відпустки колоною. І сталося так – відстали наче. Потім вибух. Руками вперед він вилетів через лобовик. Ліворуч синхронно, бездушним мішком, «просвистів» водій. Отак парою й летіли. Тут частину «фільму» вирізано з пам’яті. Наступне, що він побачив – скеля. Задоволений роботою моджахед не поспішаючи зникає з кадру. Здається цілий, але краще трохи подумати, подивитись на кінцівки, – чи на місці вони, поворушити пальцями. От уже й солдат відкрив очі, теж думає. «Ти як, цілий?» Капітан намацав у боковій кишені пласку посудину. Запасливий! Він відкрутив кришку, зробив кілька ковтків і передав бійцю. Той відпив, не розуміючи, що в горлянку ллється коньяк. Так і сиділи ці двоє, пили, не закусюючи. Головне, думалось їм, що не валяються безпомічні, а самостійно і впевнено сидять на бетонці. А тому духові мабуть зараховано вантажівку і двох шураві, один з яких – офіцер. То нічого, хай тихо радіє. І добре, що на війні статистика іноді кульгала. Необ’єктивність у бік життя завжди вітається.
Чому і як вони відірвалися від «нитки»? Подробиці забулись. Унікальних історій, пов’язаних з автоколонами безліч, від дивовижних випадків порятунку до повного знищення колон, як у 1987 році під Карвангахом.
Пробігаючи повз машини, я бачив і чув саму правду життя. А почитайте книжки афганців-баталістів Верстакові, Проханова… З них можна зробити висновок, буцімто середньостатистичний водій сенс своєї роботи бачив у звитязі заради простого людського щастя афганського трудового народу. Вночі прокинеться і не засне, думаючи тяжку думу. Схопиться і рветься в рейс, щоб доставити зайвий мішок борошна багатодітній сім’ї. Неначе за кермом сидить не 18-20 річний юнак, а клон Павки Корчагіна. Забагато пафосу, та мало істини.
Насправді, як усі нормальні молоді люди, хлопці думали про дівчат, про кайф, про стареньку «Яву», залишену іржавіти в сараї, про нічні танцюльки, про колгоспну кукурудзу, яку треба обідрати, перехитривши сторожу, про горілку і перегар зранку, про головний біль, про вуличні бійки, про побиті і набиті ліхтарі. Їдучи на Кушку, екіпажі готували хитромудрі хованки для горілки, бо в один голос своє «не можна» рекли митниця, прапор, старлей і майор. Але ті самі прапор, старлей і майор, купуючи за 60 чеків пляшку, здогадувались, що вона доїхала у запасці, або у паливному баку автомобіля тієї самої колони.
На дверцята машин навішували бронежилети. Чому їх не надягали на тіло: вони так зручно зроблені маєчкою? А всьому причина – сонце. Кліматичні умови вимагали інших підходів до прописних істин. Коли на осонні шістдесят плюсом і більше, тоді скільки ж у кабіні? Зрозуміле риторичне запитання, відповіді на яке я не знаю. Багато там тепла. На металі кабіни можна засмажити яєчню – перевірено. Лізти у таку духовку не хотілось навіть у самій тільки панамці. Метикували, як зробити краще. І бронежилет працював на захист… тільки не з усіх боків.
Обличчя у всіх не кіношно-патріотичні, а нормальні такі мармизи. На них крізь вимушену недозрілу дорослість просвічує казна що: і відгомін безголового юнацтва, і напускна хоробрість. Хоча, їм вже не треба було вичавлювати з себе мужність. У рейсі все відкривалося, як воно є. Вони мусили бути мужніми. В дорозі багатьом доводилось вести вогонь, не зупиняючи руху. Одна рука на кермі, а вказівний палець правиці – на спусковому гачку. Одне око дивилось вперед, друге – вбік і вгору. Вони одночасно воїни, вправні водії і пацани з «мухами» в головах. Подвиг і дисциплінарний зальот – це дві природи одного єства. Одна вже встигла сформуватись, а друга ще не вмерла. Вдень будь хто з них міг поставити на кон життя, а ввечері наш герой слухав у виконанні молодшого товариша потішну чукикалку про дембель. І хай стережеться той «дух», який забувся, скільки днів «дідові» лишилось до наказу Міністра оборони.
Це так – життя у всіх його проявах, найкращих і найгірших. Врешті-решт, ми не на конкурсі виграли право служити там. Тож і влаштовували своє існування, хто як міг, щоб мінімально потерпати від негативу. Негатив – дуже похмурий супутник казенного життя.
Біг допомагав тримати організм в тонусі. Після пробіжки обов’язково холодний душ. І від постійного недосипу не лишалося слідів. Дарма, що пару кілометрів доводилось дихати вихлопами: відчуття бадьорости затушовувало залишки недобитої сном втоми. Як подумати, вояки з автобату воліли краще крутити «бублик», ніж тягнути рутинну лямку у частині. Командирам завжди є до чого прискіпатись: «Боєць, іди до мене!..» «Рядовий, чого сидиш?» «Зроби те…» «Принеси се…» «Рівняйсь! Відставити! Рівняйсь! Струнко! Відставити! Рівняйсь!...» Хай мене ріжуть – знову поринути у це! Більшість нормальних хлопців хотіли у

читати