Завантажити

боротьба з талібами відновилась. Герат не підтримував фанатичних ісламістів. Туран Ісмаіл готував населення до активного опору. Однак, через зраду у травні 1997 року він потрапив до самого Кандагару у якости ув’язненого. Хто зна, скільки б полоненого промаринували у в’язниці, та як колись у своєму стані завівся запроданець, так і серед талібів знайшлася вірна ханові людинка. Після трьох років тюрми Мохаммад Ісмаіл-хан «рихтував» здоров’я в Ірані.
Втеча – це ще одна сторінка мужности і шар позолоти на авторитетній постаті професійного бійця. Він знову у боротьбі. Веде перемовини з командувачем «Північного альянсу» - Ахмад шахом Масудом про координацію дій на антиталібівському фронті.
Рідний Герат звільнили у 2001 році. Мухаммад Ісмаіл-хан, призначений губернатором провінції, засукавши рукава відновлює нормальну життєдіяльність усіх складових економіки, роззброює різні непідконтрольні владі угруповання.
Деякі правозахисні організації звинувачували губернатора у встановленні жорстких ісламських порядків і звуженні прав жінок. Та це не завадило йому посісти у 2004 році місце міністра водного господарства і енергетики країни. Маючи синів і двох доньок, наш колишній ворог досяг чималих успіхів у сферах мирного будівництва Ісламської Республіки Афганістан. Виходить, не такий страшний вовк, яким його малювали радянські політхудожники. За ним стояв народ, а «поганими хлопцями» були, виходить, ми.


Друге дихання

Моя справжня повітряна епопея почалася влітку 1986 року. У лютому закінчився період строкової служби. Хлопці осіннього призову 1983 року роз’їхались по домівках. Штаб сорокової Армії задовольнив мій рапорт, лишивши служити в лавах збройних сил. Це і є момент, коли відкрилося друге дихання. Ще двоє моїх друзів уклали контракт на два роки. Хотілось бути і надалі разом, та вийшло не так. Дивізія шукала собі спеціаліста з кебетою і в мені офіцер відділу комплектування чомусь побачив саме те. Було від чого засмутитись. Але подальша служба і виконання завдань по консульській лінії насправді стала благословенням на відрядження, цікаві мандри країною і нові пригоди. Печаль з приводу мого відторгнення від гератського полку, та від друзів швидко розвіяли двоє українців – рівноцінна заміна втраченому. Шинданд відібрав і Шинданд компенсував все у перший день. Як не назвати дорогі імена?
Ну, перший у всякій справі – Віктор Міроненко, такий же «свєрчок» (від російського «свєрхсрочнік», як я, уродженець міста Лозова Харківської області, патологічно веселий і збалансовано лінивий старший сержант, легкий на українське гостре слово і різнобічно поінформований суб’єкт. В ньому є все: надійність, іронічність, повно самокритики і зваженої оцінки майбутнього, толерантність. Він саме той, хто не набридає. Я і сьогодні можу зателефонувати Віктору, не знаючи наперед що казати, а розмова може затягнутись. Ми понад рік мало не щодня разом ходили до їдальні, на кінофільми. А вранці я штурханами виганяв Вітьку з ліжка щоб пробігтись разом кілька кілометрів. Не завжди вдавалось вигнати його з кімнати, бо він крізь сон крив мене і лаяв, що я його – живу людину не ціную, катую раннім пробудженням. А коли, плюнувши, я вибігав з модулю сам, він знову крив і нарікав мене егоїстом, жорстоким одноосібником. Отак ми жили до квітня 1987 року, до його звільнення у запас.
Бажання почати нове життя не покидало друга ніколи. Подія відкладалась на наступний день, на тиждень, до Нового року, до чергової зарплатні. В чому полягало оновлення? Головне – своє здоров’я. Йому Вітя волів приділяти серйозну увагу, бо від здоров’я приходить успіх в інших справах. Пригадую, як у спекотний день з його, звісно, подачі ми поперлись за кілька кілометрів пішки до танкового полку. А головне – для чого? Щоб вибити собі з гусениці по парі траків, бо везти з Союзу нормальні гантелі – дурніше задумки не вигадаєш. Звісно, у дорозі нас добряче продуло з пісочком, тобто, дійшовши туди, ми одночасно дійшли до кондиції, покрутившись з вітром і пиловою завісою у гарячих обіймах літа. Назад ще й важкі траки, по два на кожного, відтягували руки. Я свої просто поклав під ліжко і все ніяк не знаходив час почистити їх від іржі. Вітька – той оскаженіло тер їх до блиску, а далі обплів ізоляційною стрічкою щоб руки тримали траки міцно. І… теж сунув їх під спартанський одр. Там вони, здається, назавжди і лишились.
Почати нове життя ніколи не пізно. Ви знаєте про це? Тоді не кепкуйте з мого друга, – все ще попереду.
До планів на майбутнє життя він ставився всерйоз, чого немає в моїй природі. Якби ще тоді, та сісти за мемуари, по цій темі було б написано вдвічі більше іронічних слів. Але, чверть століття по тому, бачу, частина планів таки реалізована. Наприклад, казав друг про намір одружитись після 24-го року життя і таки дотримав обіцянку. Казав, що закінчить «якийсь» виш – і… Ой, ні, цей пункт з іншої колонки. Але то не суть важливо. Головне – Вітька, як явище. Іншими

читати