Завантажити

у талабаню, але морочили голову всьому світові, самим собі… за народні наші грошики.
Вертоліт обганяв свій вихлоп. Всередині і поблизу нього радянські рублі смерділи відпрацьованим гасом. Кілька хвилин польоту – день на лопаті якогось шахтаря у Донбасі. Чи навіть більше? А не пішли б ми до Афганістану, то й що? Легше здогадатись, чого б не було.
Для прикладу, розповім історію. Я її нікому не переказував до розвалу Союзу, але в ній немає криміналу, тільки трохи винахідливости і перевищення службових повноважень. Отож, сидів якось на кабульській пересилці, ліниво і тоскно чекав літака на Шинданд, насолоджуючись атмосферою аеродромного життя. Раптом біжить до мене знайомий офіцер зі штабу моєї дивізії. Радісний такий скаче, зазирає благально у очі, а у руці тримає тугий портфелик. Сіли ми біля недіючого фонтану і розповів він мені свою печаль.
Кілька разів на рік його служба подавала до штабу Армії акти на списання бронетехніки. Війна все спише, як кажуть. Так воно насправді є, списати можна хоч цілу країну, але мало хто розуміє, яка то колосальна паперова піраміда Хеопса, яку треба надряпати у кількох примірниках, долучити до актів фотознімки, проляпати все печаткою, завізувати усім причетним чинам, начальнику штаба дивізії і комдиву. Протягом звітного періоду акти накопичувались, збиралася потрібна інформація, а перед відправкою паперів відповідальний офіцер подавав весь стос під ніс командиру дивізії на останній підпис. Автограф генерала – не карлючка якась. В ньому все: рівень авторитету, влади, соціальний статус, смак і культура. Його підпис не можна сплутати з кривим гачком штабного писаря. Зразок генеральського розчерку затверджений на найвищому рівні і оформлено документально, так само, як ваш підпис на банківському документі.
І от, купу завізованих актів офіцер подав до штабу Армії, але документи забракували через те, що під ними стояв не власноручний генералів вензель, а факсимільний відбиток. Людину можна зрозуміти: цілий день голова забита клопотами про живих, поранених і вбитих. Виводити досить складні візерунки під кожним папірцем чисто фізично нелегко. А що ж робити бідному старлею, чия невдячна справа зійшла нанівець? Вже не знаю, скільки годин він поклав, щоб переписати всі бланки наново, але він зробив це. Треба буде летіти до управління і повторно постати перед комдивом з переписаними документами. Печатки, підписи – легше, справді, застрелитись. А я мав таку здібність відтворювати на непоганому художньому рівні загогуліну генерал-майора Олександра Учкіна. Звідки про це знав старший лейтенант? Можливо, від стресу в нього відкрились надзвичайні таланти.
Я почав було відхрещуватись від афери з підписом, бо папери тягнули на таку суму, за яку в ті часи задавили б у камері. Та офіцер так благально підводив очі, розкривши портфель: «Ти подивись, скільки праці пішло коту під хвіст!». Так тільки даму благають вийти заміж. Він мене розчулив. Отож, сидячи біля висохлого фонтану, мій прохач слинявив тремтячий палець, та гортав сторінки, а я крав хліб мого командира дивізії.
Тепер - головна думка. На багатьох фотографіях я бачив сукупно масштаби розіграної драми. Десятки рознесених бронемашин, іноді тільки самий обгорілий кістяк, частину рами, окремі котки, відірвані танкові башти. Так це не за всю війну, а тільки за певний проміжок часу і у зоні відповідальности однієї нашої дивізії. Дані тільки щодо бронетехніки. Автомобільні, авіа служби, тилові підрозділи вели окрему статистику. Ми сіяли техніку, як насіння і воно проростало гнівом.
Судячи з масштабів списання загубленої техніки, опір по всій території країни чинився страшенний. Одне із джерел повідомляє про кілометрові черги БТРів на ремзаводі, які підлягали капремонту після Афганістану. Наскрізні дірки у броні, вирвані з м’ясом колеса… Що могли відремонтувати на місцях, – лагодили, а інше розподіляли у Союзі по заводах. Пропагандистська машина не брала до уваги систематизм і масовість у протидії окупації. Що значить вислів: «бандитська вилазка окремих контрреволюційних елементів»? Які ж вони окремі? Це що, жменька відморожених бандюків з рогаток постріляла наші вертольоти? Та ні, братове, там вночі ніхто не давав відповіді, кому належить влада у кишлаку. Як кажуть: «Вдень пашемо-сіємо, а вночі косимо, та до купи голови зносимо».
Весело вентилювала саму себе «двадцятьчетвірка». Неподалік молотила лопатями її близнючка. Удвох безпечніше. Легше відбитись від «окремих хуліганів». Якщо «духи» стріляли по «крокодилах», пілоти влаштовували вогняну карусель. Того разу земля мовчала. Гори поблажливо пропустили нас без стрілянини. Далеко внизу відкрився розбудований мотострілецький полк: алюмінієві й дерев’яні модулі, намети, танкові башти на постах, радіовежа. Наш штурмовик шулікою спав з неба, закрутивши спіральне піке. Друга машина тихим ходом ґрасувала над нами. Значить, пара вертатиме, або відразу піде далі, на Турагунді. Можливо, якась колона, затиснута на гірських серпантинах, проситиме допомоги і

читати