Завантажити

іноземці вдавали, що вірять спектаклю.
На кожного вбитого радянського бійця припадало кілька десятків вбитих партизанів. Приблизно у 1985 році наше командування офіційно нараховувала кількість сил контрреволюційного опору у 120 тисяч, проти стотисячного контингенту плюс збройні сили ДРА. Звідки тоді понад мільйон убитих афганців? Виходить, наша армія воювала з народом? Логіка радянських журналістів тупикова, а словесні приниження опозиційних формувань недоречні. Якщо вже казати про звитягу, так треба чесно визнавати високий рівень патріотизму супротивників.
Час «Совєтов» минув. Акценти змінено, діючі особи – також. По наших граблях невпевнено крокує об’єднана антиталібівська коаліція. Розібратися б на місці, що там коїться, та я такої можливости не маю. Долітає інформація, що як колишнього ворога, СРСР оцінюють на щабель вище, віддаючи належне гуманітарній складовій місії 80-90 років.
Кабульська влада вже кілька разів помінялась, але, напевно, там ще не забули підполковника Піянзіна. Вранці 21 лютого 1986 року на борту його Мі-24 розірвалася зенітна ракета. Вертоліт падав з висоти один кілометр від землі. Часу для порятунку вистачало. Командир наказав стрибати оператору. Визначитись з власною долею льотчик мав повне право. Покинути кабіну до зіткнення з житловим масивом (свої не судитимуть), або увійти до списку героїв, давши відстрочку багатьом мешканцям міста? Іван Піянзін вивів штурмовик на пустир. Там у нього не залишилось шансів.
Подібний вчинок повторив екіпаж капітана Полєтаєва у жовтні того ж року. Два офіцери виявили шляхетні риси, рятуючи тих-таки кабульців. Через рік просто над кабульським аеродромом ракетою «Стінгер» збивають ще один Мі-24, який провів у повітрі лише 40 секунд після зльоту на супровід «крилатого». Ухиляючись від виробничих корпусів і інфекційного госпіталю, поклали життя четверо людей.
Останню «двадцять четвірку» ВПС втратили за півмісяця до остаточного виводу військ. Екіпаж прокладав маршрут виводу і доповідав погоду. Останні слова командира: «Погода на переліт сприятлива, випуск групи за планом дозволяю.» За 8 кілометрів від перевалу Саланг в умовах поганої видимости вертоліт врізався у скелю.
Скільки не розповідай про неповторність польоту на ударному вертольоті, словами нічого не передаси. Його треба відчувати тілом, нервами. Керуючись настроєм, пілот почав розбіг, як роблять літаки. Гвинт трохи відхилився вперед і машина покотилася, набираючи швидкість. Через кілька метрів командир потягнув шаг-газ і додав обертів турбінам. Лопаті збільшили кут атаки, створивши підйомну силу, яка відірвала нас від бетону. Колеса сховались у нішах. Вертоліт пішов у спіраль на пружній подушці перегрітого повітря. Сегменти бокових дверцят лишалися відкритими. Перед нами напоготові сидів бортовий технік, виставивши чорний ствол назовні. П’ятипалий гвинт мерехтів своїми тінями і створював ефект древнього кінопроектора, коли око вловлює маленьку паузу між кадрами. Лівий віраж – на нас навалилося небо. У отворі синь літнього безхмарного ранку, а ми просто лежали на стільцях спиною до землі. Правий віраж – і все перевернулося догори дригом. Тепер шпангоути і обшивка не пускали нас, ми зависли над отвором, приклеєні відцентровою силою.
Командир піднімав десять тон високих технологій на максимальну висоту. Попереду гори. Їх треба було перескочити, щоб вийти до гератської рівнини. На такій висоті літаючий танк – хороша мішень. Є час приготуватись оператору ПЗРК до пуску ракети. Але іти над горами, коли від розпеченого каміння піднімаються струми гарячого повітря, теж небезпечно. Невидимі провали можуть миттєво призвести до втрати опори, вертоліт просяде на скелі і розметається на шмаття. І так, і сяк ризиковано. Про правильність рішення роблять висновок тоді, коли гвинти зупиняться у місці призначення.
Навіть така сувора земля, як ця, годує людей. Ознаки життя є у горах, хоча бескиди не такі, як у Карпатах, де течуть річки, ростуть дерева і гриби, а полонинами попасаються рогаті. По горах розкидані кишлаки, – чим вони виживають? Куди веде вівчар свою отару? Не каміння ж гризуть вівці, набираючи вагу і годуючи малі ягнята? І зима, коли приходить, то засипає снігом усі стежини, відрізуючи від навколишнього світу піднебесні оселі. Взимку не кожного дня гелікоптер подолає перевал, а як люди на своїх двох? І що робиться у світі, - звідки їм знати? Хіба, може, прийдуть пересидіти до весни незнайомі бородані зі своєю версією господарського устрою. Зміна влади нічого не міняє у житті мешканців круч. Якого кольору прапор країни, які піджаки тепер у моді – такі питання не мають сенсу. Народжений понад хмарами знає інший бік життя. Можливо там, де ми безпорадні, він лише підсміюється у вуса, прикриті вільним кінцем завою. Дивлюсь я на усе з неба поглядом небожителя і думаю: а хіба я знаю, що таке справжнє життя? І що я тут роблю, та для чого мені це потрібно? Або тим, хто мене відправив сюди? Хіба
цим людям потрібні такі «анголи», як ми? Вгрузли ж по самісінькі плечі

читати