Завантажити

ангару. Брама зачинилася сама від удару буревію, а мене кинуло на стіну будівлі. Я відчував себе мухою на лобовому склі літака. Шию і вуха сікло піщинками, камінчиками, ніс забивало пилом, на зубах скрипів пісок. Щоб відчинити двері, довелось щосили тягнути на себе ручку. Ну а вже наостанок «афганець» дав мені добрячого копанця. Отака спіткала неприємність.
Тож, перебуваючи в Азії, треба бути передбачливим. Там стикаються перегріті маси повітря з прохолодним фронтом. Чим більша між ними різниця температур, тим міцніші протяги гуляють над поверхнею. Як передвісники пилового буревію, над рівниною можна бачити чисельні пилові стовпи. Якщо земля підкучерявлена вихорами, значить чекай, що пустеля розродиться вітром. А це таке дошкульне явище для самих афганців, адже ураган зриває родючий шар ґрунту, засипає піском городи, псує врожай. Є тільки один спосіб послабити дію буревію – обнести земельний наділ дувалом, себто – саманним парканом. Тільки дували роблять можливим землеробство, інакше недозріле збіжжя збиратимуть не там, де сіялось насіння.
Для солдата вітер «афганець» означає постійно гарантовану роботу по прибиранню. Армія любить порядок, вилизані горизонтальні поверхні, миту підлогу, метений плац, чисту шию і таке інше. Солдат – універсальна машина для прибирання бруду і ворогів, людина, яка нерідко діє на межі своїх фізичних можливостей. Спека, холод, сирість, голод, біль, туга, повне отупіння від безсоння – крайні режими, через які пройшовши, я стверджую: армія – місце для профі. Не можна тягнути туди за барки. Немає такого обов’язку в людини, щоб її клали під прес обставин, які вона може не витримати. Запас міцности вичерпується непомітно. Трохи перегнули, - все! Відчай потягне або злочин, або самовбивство. Третій варіант – божевілля.
За сім-вісім місяців, проведені мною під Гератом, я не бачив самого міста. Цікаво було як кожній людині, але не на стільки, щоб ризикувати, коли цього ніхто не вимагає. Звичайно, дехто з бійців мав там навіть якісь ділові стосунки. Хтось «штовхав» дуканщикам продукти, інші – збували будматеріали, тощо. Дехто навіть відвідував такі заклади, яких на Сході і не повинно бути. Однак, вони знаходились у Гераті і, кажуть, там працювали дівчата японської зовнішности. Тобто, мова іде про бордель.


Умовно центр провінції належав народній владі під проводом НДПА. Але мені чомусь так здається, що найвпливовішою людиною того часу був так званий Туран Ісмаіл. А від цього й моя обережність думок.
Хто такий Туран Ісмаіл? Та, мабуть, на всьому заході країни не було людини авторитетнішої. А повне його ім’я Мохаммад Ісмаіл-хан. Туран – військове звання, відповідне капітану. За національністю – таджик. Народився Ісмаіл-хан поблизу Шинданда. Батько і дід його були відомими ісламськими служителями, тому початкову духовну освіту хлопець отримав із перших рук. З семи років – школа, далі – ліцей і військове училище. У віці 21 року (1969 рік) юнак став офіцером-артилеристом. Десять років служби Ісмаіл-хана пройшли у Гераті. 14 березня 1979 року гератський люд повстав проти прокомуністичного режиму Нур Мухаммада Таракі. Військові підтримали заколот. Знаючи плани керівництва про масоване бомбардування дивізії, туран роздав зброю моджахедам. Повстання з часом придушили, але населення не підтримувало офіційну владу. За кордоном Ісмаіл-хан долучився до партії, очолюваної Бурхануддіном Раббані і повернувся до Герату вождем борців проти комуністів і військової присутности СРСР. Люди почали звати його не інакше як амір Ісмаіл-хан. Всі загони Південно-Західної зони підпорядковувались йому. От і поткнись у місто, яке буквально молиться на свого захисника.
Комуністична маячня могла закидати туранові звинувачення у всіх земних гріхах: пристрасть до американських грошей, маніакальну жадобу влади, патологічну жорстокість. На те вона пропаганда. Я поцікавився повоєнною діяльністю нашого героя, а краще казати – міжвоєнною. Позбувшись опіки північного сусіда, моджахеди діловито взялися до мирних справ. Знадобились організаторські і командні здібности Ісмаіл-хана. П’ять провінцій південного Заходу країни визнали його владні повноваження. Під проводом цієї людини конаюча інфраструктура регіону швидко відбудовувалась. А міжнародні зв’язки колишнього артилериста навіть виходили за межі статусу регіонального лідера. Охорону провінцій здійснювала п’ятидесятитисячна армія, сформована не без участи досвідченого партизанського командира. Мохаммад Ісмаіл активно працював над питаннями мирного врегулювання кризи у чотирнадцяти провінціях, але, вочевидь, соратник діяча Б. Раббані довів утопічність мирного плану. Ісмаіл-хан відмовився від реальної посади прем’єра у тимчасовій раді, яка мала керувати країною протягом року до виборів.
1995 рік мало не став роком воєнного тріумфу Ісмаіл-хана. Він успішно керував боротьбою з талібами, однак, поламав зуби, спробувавши розгризти міцний горішок – місто Кандагар. Відтоді невдаха знову опинився у короткотерміновій еміграції. Через два роки

читати