Завантажити

«валетом» до купи по два ріжка. Дехто крутив навіть три, щоб у випадку раптової перестрілки не нишпорити, шукаючи свій арсенал. Важкувато, незручно, але… Люди готувались до бою навіть серед дня у місті. Нерідко офіцери міняли автоматні ріжки на кулеметні, бо ті вміщають на 15 патронів більше. Уявіть коротенький АКСУ для вуличного бою з таким вдосконаленим блоком боєзапасів.
Ні, я любив возити мінімум поклажі. По літаках з автоматом не тягався. А пістолет… ну, хіба що задля моральної підтримки.
Як і всі адекватні молоді люди, помирати на порозі життя я не збирався. Отже, заряджений пістолет носив, швидше, для порядку – кажу ж, як усі. Чуже життя (у плані – позбавити) не цікавило. Єдине – не хотілося стати живим трофеєм моджахедів. Пістолетик, знаєте, в нестабільному суспільстві не заважав. Для маневреного бою ПМ не дуже годиться – складно влучити в рухливого супротивника. Тоді для чого? Чи для кого? Для себе. В разі чого, собі в голову попасти реально, тільки б рука не трусилася.

Не обтяжений додатковими дорученнями, я подав до паспортного столу документи і мав купу вільного часу, гаючи його на безцільне блукання великим гарнізоном. Над нашими частинами владно височив амінівський палац. Та, власне, названо його так не по праву. Колись він належав королю Дауду, а хто такий Амін? Епізод, один кадр у кінострічці «Історія Афганістану», – і не найкращий. Як прийшов до влади інтригами, так і пішов, вірніше – його «пішли». Рано чи пізно, всяка підступність підлягає покаранню.
З тераси під палацом я сколупнув камінчик білого кварцу. Скеля – символ надійности, вічности. Захотілося мати такий сувенір, щоб він асоціювався з часткою чужої столиці. Понад двадцять років збігло в океан часу, а мало таких речей знайдеться у моєму помешканні, які мають настільки високу цінність. Митник у Ташкенті крутив камінчик, не розуміючи нічого, щось мугикнув, та поклав назад до валізи. Нормальні особи надривали попереки, тягнучи барахло, магнітоли, або афганської роботи ножі, а тут… А я бавлюсь своїми іграшками і навіть не хочу ділитись ними. Отакий куркуль.
Кабул розслабив з перших хвилин. Повертатись до своїх обов’язків не хотілося. Літо навкруги, «афганець» не дошкуляє, держава годує – це напад повного задоволення. Але… Треба летіти. За тиждень бо мусив повернутись сюди за синьою службовою паспортиною, а вже звідси у відпустку, до України, якої я не бачив тридцять два місяці.

Колона

Після чергового перельоту, бігаючи ранкові кроси, кілька днів подумки випускав закрилки на посадку. Тринадцятикілометрову дистанцію я долав приблизно за годину, або трохи більше – якраз достатньо, щоб долетіти до Кабулу. Якщо мені вдавалося завести із штовхача Вітька, то ми «вилітали» удвох. Він трюхикав позаду, називаючи мене сохатим, а через те відставав від графіку і я. Приблизно на половині маршруту друг розвертав голоблі назад.. Я давав більше
газу, надолужуючи час. Підганяло і сонечко, увімкнувши «мікрохвильову піч» на всю. Це останні хвилини, коли лишався сенс бігати.
На трасі бувало тихо. Шлагбауми на блоках відкривалися трохи пізніше. Тільки пара-трійка УАЗиків стабільно пролітали назустріч. Це нічні гості медсанбату повертались до військових клопотів, покинувши своїх тимчасових дружин. Водії добросовісно прокидались до сходу сонця, щоб подати екіпажі вчасно і не спізнити шефів на сніданок.
Але ще далі, за основними полками і медсанбатом, були такі хлопці, що вставали поночі та псували мені повітря соляровими вихлопами. Довга нитка КАМАзів розмотувалася від ОБМО, чи автобату до самого блокпосту, готуючись рушити на Союз. Водії нещадно газували, прослуховуючи двигуни машин. У них проста арифметика рейсу: як підготуєшся, так і доїдеш. Між бортовими машинами муркотіли БТРи супроводу, так звані «сімдесятки» і дві-три машини із встановленими у кузовах зенітками.
Коли зенітка лупила по скелях, то це просто жах, від якого широкі складчасті холоші штанів промокали до чобіт. Високо діставали снаряди. Глиняні дували єрихонською стіною падали підрізані кучними чергами. Грізна зброя і почесна служба. Однак оператор цього агрегату протягом рейсу пальцем стирчав з кузова, промацуючи скелі коли поглядом, коли короткою чергою. Моджахеди пильно вдивлялися, як рухається колона, де у її складі зенітні стволи, броня. Дорога петельками крутиться між горами, проходить через ущелини. Такі місця профілактикою не зачистиш, бо їх немало на шляху. Отож там, під кручами, на поворотах били головну машину. Хто зверху, той мав тактичну перевагу. А вдалий перший постріл міг вирішити результат бою. Стала колона, значить спершу треба вибити стволи великого калібру, оті що спричиняють енурез, коли брешуть. Екіпажі залягали під колесами, а зенітники… Вони на своїх місцях над усією братвою, глухнучи від пекельного гуркоту, лементу, лайки, гуготіння полум’я, холоднокровно відшукували кулеметні гнізда і вогнем давили, давили, давили. І коли звучала прима в оркестрі бою, легше було солдатикам відірвати голови від

читати