Завантажити

неприродні явища, як ця прогулянка, не були нормою. Побратими можуть не повірити мені, або подумати, що в дитинстві ми обоє падали з візка головою на асфальт. У всьому траплялись виняткові події, історії, у які важко вірити. Але час від часу темними ночами наші люди вешталися то там, то тут, вирішуючи свої якісь меркантильні справи.
Тут треба повернутись до щоденника бортача Ігора Фролова. Розповідь про його колегу Ф., якого вночі вимучив зубний біль. Зі сходом сонця, ледве дочекавшись першої попутки, лейтенант Ф. поїхав видаляти корінь зла і здивувався випадковому відкриттю. Виявилось, що машиною шлях до госпіталю набагато довший. Зазвичай, він долав цю відстань на борту Мі-8.
Після екзекутивного видалення… Краще перейду до авторського тексту пана Ігора:

«Борттехнік сповз з крісла і вийшов на вулицю. Там на його питання про машину до аеродрому зареготали – до вечора буде. Рана боліла, борттехнік не міг стояти на місці. Він зорієнтувався по сонцю і пішов. Минувши огорожу госпіталю, він рушив навпростець через сухі поля. Впевненість, що чимчикує правильно, підкріпляло посилення звуку від літаків і вертольотів, які сідали і злітали.
Скоро борттехнік вже йшов якимись кишлачками – доволі великими, судячи по мечетях і чисельності дуканів. Дуканщики з подивом дивились на чвал самотнього льотчика у плямистому комбінезоні і без автомата.
- Гей, командире! – обізвався до нього один. – Чого хочеш? Купити, продати? Ти один, га? – і нашорошено озирнувся на всі боки.
- Тепер один! – відповів борттехнік, не стишуючи ходу. – За мною наші танком їдуть! Зрадів…! – І сплюнув юшкою.
Про всяк випадок він повернув з цієї вулиці і вийшов на іншу, вже оточений зграйкою бачат з протягнутими руками. «Бакшиш, шураві!» – кричали вони, підстрибуючи й викривляючи гидкі фізіономії. Позаду, трохи на відстані, повільно йшли кілька бороданів.
Борттехнік розтривожився. Біль відразу вщух, піт полився струмками. Ну чом він не взяв з собою зброю? І нащо взагалі пішов? Ні – перечекати до вечора у гостинному госпіталі! Але ж до аеродрому рукою сягнути…
В цей час почувся звук двигуна, з-за рогу вигулькнув військовий КамАз з бронеплитами замість лобового скла. Борттехнік махнув у щілину на бронеплиті, машина зупинилась. Дверцята відчинились, показався ствол АКМу, слід за ним з’явилось неголене обличчя старшого машини.
– Тебе збили, чи як, земляче? - спитав капітан, побачивши людину в льотному комбезі.
– Та ні, – стенув плечима борттехнік. – з госпіталю йду. До аеродрому підвезете?
Коли він піднявся у кабіну і машина рушила, капітан сказав, хитаючи головою:
– Один і без зброї! Ну ти даєш! Тільки вчора тут прапор з бійцем зникли. … ви якісь, льотчики. Зовсім, бачу, від землі відірвались! Ми тут на броні й за бронею, а він, наче на Арбаті,…
Капітан бубнів, а борттехнік мовчав, курив і посміхався. І навіть реготав час від часу…»

На щастя, нам не треба було іти через кишлаки. Хоча, двоє старших сержантів з валізою-причепом у пізню годину неслабо здивували парубків, які осідлали бойові броньовані машини.
Майже усі шиндандські частини стояли одним гарнізоном обабіч бетонки. Ми довіряли лініям оборони навколо містечок і дозволяли собі колінця, неприпустимі в інших місцевостях. Тому наша поява на КПП з темряви не стала несподіванкою для чергового наряду, може тільки трошки в когось сіпнулося око, але без всякого хапання за зброю. Та й ми не зненацька знайшлися, весь путь голосно перемелюючи всі новини, чутки і плітки. У Кабулі за такий моціон патрулі швидко спровадили б нас у буцегарню.
Кабул жорстко карав легковажність. Місто великих можливостей, але і прихованої небезпеки. Почуття контролю над ситуацією пропадало з першим реактивним снарядом, що грякне десь неподалік. Політпрацівники попереджали про можливість застосування бойових газів, про отруєння води, фруктів, напоїв у дуканах чи на ринку. За воду з крану я не так боявся, як за оті гази. Мабуть не весело, вирячивши очі вдихати пекучу суміш. Від самої думки пересмикують судоми. Протигаз валявся під ліжком, проте, брати його з собою ніколи на думку не спадало. Страх повертався, коли про нього нагадували, а так живеш собі і живеш. Стараннями розвідки ми дізнавались про якісь газові снаряди, або міни на балансі сардарів. Десь їх мусили використати, логічно? Не використали, - і на тому спасибі!
Зізнаюся, були вагоміші причини боятись: отруйні комахи, павуки, змії – всяка мерзота, яка не мала до мене нічого особистого, але лізла до осель, як бджоли на солодке. Наші шляхи перетинались у небажаних місцях. Скорпіон у ліжку – погане сусідство, навіть якщо вона – молода скорпіонша. Мізерна погань, не маючи совісті, тихо, непомітно пригрівшись під моєю ковдрою, могла завалити восьмидесятикілограмового мене. Я бачив долоню мого товариша Юрія Вдовченко після укусу юної фаланги (сольпуги). Ну чисто боксерська рукавичка. Милі Божі створіння навесні особливо небезпечні. Чи там у них шлюбні ігри, чи павучі пологи – агресивна,

читати