Завантажити

зараза! От поцікавтеся зовнішнім виглядом комахи, не пошкодуєте: для фільмів жахів саме якраз. Бігає вона зі швидкістю до 16 кілометрів на годину., а ви? І стрибає до 2 метрів у висоту: на носа заскочить граючись. Кажуть, вона не має отруйних залоз, але переносить на своїх жахливих халіцерах рештки їжі, навіть м’яса з’їдених ящірок. Тобто, готова біологічна зброя. Страшно? Я її ненавиджу!
Моє ліжко стояло впритул до труб опалення. Коли якесь чудовисько вкотре наверталося на очі, я відсовував ліжко подалі. Поступово воно зсувалося на звичне місце до наступної зустрічі з мешканцями шпарин. І, власне, живий приклад. Під час обідньої перерви валявся я вареною ковбасою, ледь живий від розмору. Кондиціонер нахолодив кімнату. Приємно! А нас мешкало четверо – я і троє прапорів. Прийшов перепочити Саша Аргамаков. Хвать за чайника – і ковть, ковть, ковть… Голова з чайником повільно піднімаються вгору. Ковть, ковть, буль, буль, буль, кхе, кхе!!!, - мало не захлинувся він водою. Не у те горло пішла, як кажуть. Клекочучи зв’язками, Саня показував на стінку. Та що там? На висоті близько двох метрів сидів невеличкий коричневий скорпіон. Зовсім молодий. А ви знаєте, у якому віці скорпіон здатен вбити жертву? Вони, як піонери, завжди готові. І оця гадина сиділа мало не наді мною. Рятуючи своє молоде життя, я схопив ляпалку системи «мухобійка», а промазати боюся –
помститься вражина. Врізав як дикому мамонту у лоба. Хотів, щоб аж розмазало. А він цілий –тидих на стіл! Живий, не живий, не чекаючи хряснув ще раз. Скорпіон відлетів до стіни і впав за столом. Товариша ступорнуло. Знову легка паніка. Я у капцях (пальці ніг підібрав кулачками). Треба було бачити, як два дорослих озброєних чоловіка з розширеними зіницями прибирали стіл на середину кімнати. На підлозі лежав скорпіон. Мабуть він помер зо сміху. Сухе неушкоджене тіло так і просилося всередину бурштинової краплі. Та хай йому грець, я намотав на нього цілу газету і… перший антикомашиний захід – відсунув ліжко від труби.
Ворог номер три – сколопендра. Довга, маневрена сороконіжка з міцними щелепами. Ви бачили їх на городі, а може десь під трухлявими дошками. Але якщо ви не стикались з середньоазіатською сколопендрою, вважайте, що не бачили її ніколи. Тільки подумаю, як вона зненацька вигулькує з-під шафи і кусає мене за палець ноги – мені вже боляче. Так що, які там отруйні гази? Полягти від укусу дрібної нечисті – найбільша прикрість для солдата. А гази?.. Та, бувало, у казармі… Ну то вже зовсім не по темі.

Кабул. З моїми відступами зовсім забув про нього. Я у паспортному столі, готовий до бюрократичної тяганини. Звичка така радянська: не дав на лапу – отримаєш хрону з перцем. Там у віконці широке чоло прапорщика, а я знався з начальником адмінгоспслужби нашої дивізії старшим прапорщиком…Володькою. Прізвище не називаю, не такий вже він був монстр, щоб робити його знаним у світі. Клюкнути любив, а хто не любив? На господарській посаді реалізувати бажання було легше за все. Проїзні документи, обмундирування, кондиціонер замінити – все до нього. А він і не нахабнів. Натякне злегка, що він не останній у дивізії боєць, а ти вже сам дивись. Занесеш пляшку – видасть документи, а не занесеш, теж видасть. Багато хто заносив. Харизма!
Знову повертаюсь думкою у Кабул. Абсолютно тверезий і адекватний прапорщик видав мені новісінький закордонний службовий паспорт синього кольору. Я розписався у журналі і тупувато постояв біля віконця. Це все? Полистав синю паспортину – там все правильно заповнено, візу поставлено. Є ж люди на світі! Ну і що мені тепер? Поклав аусвайс до широких штанин, ноги на плечі – і мерщій на аеродром.
Злітали в темряві без бортових вогнів. Теоретично, впіймати на приціл «Стінгера» можливо, але, все ж таки, спробуй спіймай. Велетенське місто світилось тисячами вогнів. По їх розташуванню я вгадував прохід між Шир-Дарвазою і Асмаї. Ми не прощалися. Тоді цієї думки не виникало, я просто запам’ятовував Кабул. Для когось він – дім. А для мене? Чіткої відповіді немає. Просто я до нього небайдужий.
Іл-76 заходив на Тузель. Трохи нижче пропливла неповторна ташкентська телевежа з рестораном «Койнот», який обертається навколо вісі, демонструючи приїжджим перспективи узбецької столиці. Військовий аеродром вже шість з половиною років працював на Афган. Тут, у натовпі легко розпізнавали пасажирів «туди» і пасажирів «звідти». Ми, як люди різних рас. Працівники аеропорту все бачили, все розуміли.
Вийшовши з літака, я ніби ступив на поріг дому. А мені ж летіти три тисячі на Захід. Тільки тут, перш ніж вийти у місто, треба профільтруватись через митницю. Черга рухалась з перемінною швидкістю. Зазвичай кажу у таких випадках: «Я стою з такою швидкістю, як ви рухаєтесь». У митників особливий непідробний інтерес до циклопічних баулів «чекісток». А вони, знервовані вкрай, збуджували невдоволенням усю чергу. Асортимент багажу не поступався середньому воєнторгу і навіть перевершив всі сподівання. «Вєрєщагіни» (Вєрєщагін – митник з

читати