Завантажити

між Дунаєм та Дравою, повержепих нею синів його доправили Дунаєм у невеликих, наглухо забитих воловою шкурою подіях, кожного в осібній, і місце над крутопаддю теж підготували осібне. Лише тоді, як сталося воно, поховання, і ті, що віддавали своїх родовитих побратимів аемиі, шовериули в зворотну дуть, дозволено було рушити до семи непримітних на узвиші могилок комонним турмам — тим, що були свого часу із спадкоємними синами кагана у походах та січах, а нині опинилися на цім, гепідськім, березі Дунаю й лишилися неураженими моровицею. Вої йшли упокорено тихі, один одному вслід. В десниці кожен із них тримав за узду засідланого й при повній броні огира, у шуйці — кадансуву з землею. Зблизившись із місцем поховання, казали своє останнє “прощай”, висипали “емлго на одну з могилок і так само тихо й упокорено відходили. Тій сумовитій і величній ході їхній, тій нескінченній процесії не буде, здавалось, кінця-краю. А могили вад похованими росли та й росли, їх видно вже не лите стійбищанам, а й тим, хто стояв чи правився далеко від місця поховання. І тільки тоді вже, як віддав шану кагановим синам останній із воїв, було дозволено підійти до могил і оплакати похованих їхнім кревним — матерям, братам, сестрам, усім, хто проживав у кагановім стійбищі і так чи інак був причетний до каганового роду.
Плакав над свіжо насипаними могилами й каган. Не так, як жони його — рвучи на собі коси, посилаючи в світи голосні плачі-жалі, а все ж плакав. Підходив зсутулено-надломлений до кожної, брав у руки землю, що її несли слідом за ним, воздавав яко воїн воїнам належне й приказував, ковтаючи сльози:
— Прости, сину. Прости й прощай! Дорого заплатять вони мені за твою смерть. Так дорого, що й тим, котрі в утробі матері зараз, місця на землі не буде. Небом заприсягаюся: не буде! Ми ще візьмемо Константинополь. Ми ще погуляємо на пожарищах із кісток ромейських!
Кого стосувалися ті погрози, і без тлумачень знали. Одного не могли втямити: як після всього, що сталося на фракійських та мізійських долах, можна мріяти про відплату? Авари ж ганебно втекли від ромеїв! Чи до помсти зараз? Мав би молити Небо, аби не сталося гіршого. Коли ромеї довідаються, які перепуджені і як розпорошені аварські турми, можуть перейти Дунай. А перейдуть — погибель буде, потоптом підуть по їхніх стійбищах.
Каган чомусь не думав так. Віддав шану померлим та й пішов між жон справляти по дітях своїх тризну. Один день в одної пили та оплакували, другий — у другої, третій — у третьої. І так усю седмицю. А ще журився по тому, а ще остуджував рани — коли не тілесні, то душевні, плакався якщо не кожній, то найбільш уподобаним жонам невдачами, що постигли його, великого воїна, та слухав їхні утіхи-заспокоєння, та сприймав ласки утішниць. На ту журу, як і на баяння її, далебі, не доста було седмиць. Тож і зашепталися радні: як бути, що робити? Ніхто ж не зважиться порушити закон: коли каган перебуває між жон, дітей своїх, з'являтися йому на очі не дозволено, а бачити з жонами і поготів. Ждати ж теж не випадає. Послухи доповідають: ромеї не пішли восвоясі, стали таборами у ближніх від Дунаю городах та селищах і ждуть чогось. Є дуже ймовірні догадки: тому не. зважуються переслідувати аварів за Дунаєм, що бояться моровиці. Тож аварам не личить сидіти й уповати на те, що якось буде. Мусять скористатися страхом перед моровицею і замиритися з ромеями.
— Треба покликати кагана. Без нього анічого не вдіємо.
— Як покличеш, коли не дозволено? Радні перезирались і відмовчувалися.
— А ждати погибелі дозволено? — підвівся А псих. — Доведеться і це брати на себе, коли серед вас немає мужів.
Не присоромились і не возбуяли гнівом, навпаки, ожвавилися, і всі, до єдиного.
— Іди, хакан-бегу. Тільки тобі він і може простити вторгнення.
Не слухав їх. Сів на огира і за кілька миттєвостей стояв перед наметом тієї, котра, знав, баїть зараз кагана. — Поклич Ясноликого! — сказав, не відхиляючи заЦяони.
На голос його вибігли лише цікаві до всього діти.
— Вітця немає тут. Вітець там, — показали на сусідиній намет.
— І то правда є? — осміхнувся малим.
— А так. Він спочиває, велів не будити. “Ото халепа. Ну, та раз уже зважився, то буду відваж| яим до кінця”.
Під'їхав і назвав каганову жону на ймення, попрохав ийти до нього. Відмовчувалася певний час. Зрештою подала голос:
— Хто ти і чого тобі?
— Невже не пізнаєш? Апсих я, хакан-бег. Поклич Ясколикого. Знову мовчання. За сим разом не таке тривале.
— Нащо він тобі?
— Скажи, повинність кличе. Я не смів би турбувати Ого, та є невідкладна потреба. Мусимо вирішити, як буШа ромеями.
— Ясноликий сказав, аби забирався геть, — почувся иорадно збадьорений голос.
Тепер Апсих відмовчувався, бо таки справді не знав, як йму бути.
— Я-то можу забратися, та Коментіол усе ще тирлуєся біля Дунаю. Вірні люди кажуть, що не має наміру бйратися геть.
З намету вийшов невдовзі і став перед Апсихом самгін.
— Це правда чи ти дратуєшся зі мною?
— Не було б правдою, хіба я посмів би

читати