Завантажити

вийшов перед слів і сказав:
— Хвалю за мудрість, сли мої. І за мужність також. Хай знають ромеї: ми не боїмося їх, — Обернувся до радних і сказав уже не лише слам, а й радним: — То не біда, що ми оступилися перед ними у Фракії, що наші турми понесли там відчутні втрати. Рід аварський — плодовитий рід. На місце тих, що впали на бородищах, прийдуть інші, молодші і завзятіші, аніж отці та брати їхні. Переята слава — ще не переята змога. Ми ще поміряємося з ромеями силою!
Не вельми певні були радні, що поміряються ще з ромеями силою, тим паче зараз і на рівних — турми он як поріділи та й привідця їхній постарів уже, літа геть вибілили голову, а проте почули його суворий голос — і возбуяли духом: так буде! Переята слава — ще не переята змога!
— Слава привідці гордого племені аварів! Слава великому Баяну!
Усі, здавалося, виголошували йому здравиці і всі раділи присутності в собі ратного духу. А між тим то тільки здавалося. Апсих сидів поруч із каганом, одначе не кричав “слава” і ратним духом, як інші, не переймався.
— Щоби переяти в супостата змогу, — сказав, улучивши нагоду, — треба спершу очиститись.
Мовив доволі тихо, без належного возбуяння, а проте усі почули і зосередили на ньому допитливі позирки очей своїх.
— Від чого?
— Хоча б і від скверни, що принесли з собою Із Фракії.
Не знали, як можна очиститись, чи не зовсім уторопали, що має на оці.
— Може, хакан-бег висловлювався б ясніше?
— Можна й ясніше. Скажи, кагане, що робитимемо після всього, що привезли сли від імператора, з його недобитками — полоненими? Мор, занесений ними, набирає сили. Він багатьох забрав уже, ще більше забере люду, коли нічого ііс вдіємо і то негайно. До зими йдеться.
Каган виважував та й виважував його пильним позирком.
— Хакан-бег не знає, що робити? Вивести у поле і витнути до ноги.
Радні схрестили на своєму привідці посоловілі з дива '•_ очі й відмовчуються. : — Усі двадцять тисяч?
— А то ж як? Імператорові не жаль їх, чверть ціни поскупився дати, а ви подивовані, у вас здригнулася Десниця?
— Це ж двадцять тисяч, Ясноликий!
— Іншої ради немає. По стійбищах таких не пошлете, на ринках теж не продасте. Хто купить, знаючи, що між Вих ходить моровиця? Аби покласти їй край, лишається одне: витнути полонених. А щоб усе те не впадало так дуже в око, одбирайте по сотні чи тисячі, виводьте в поле напускайте на кожну тисячу нову турму, бажано мо|яодших і наймолодших воїв. Хай вчаться мужньому ділу И гартують для грядущих січей серця.
XXXI
Йшлося до передзим'я. Частіше й частіше замоложуалося небо, випадала на землю моква, і Світозар що не день, то надійніше впевнювався: він безсилий упорати .тільки люду, тим паче захистити його собою. Дарма, що серед полонених знайпюв багатьох і багатьох, котрі гавали йому в поміч, збирали трави й готували декокт, Дбирали й уміли переконати слабих — їхнє місце в осібЕім закуті яру; дарма, що віднині білували дарованих Драми комоней і стежили, аби все, що йде в страву, Ішло по-можливості чистим, незабрудненим. Старання і лише стримували поширення моровиці, побороти не Іогли. І тут, на паннонськім березі Дунаю, і там, за Саи, ширилась та й ширилась вона серед полонених, в богатьох забрала життя, ще в більшості грозилася забрати.
— Треба щось робити, — вдався до обрів і уповав: вони се бачать, стоять близько до тих, кого постигло безліття, не повинні лишатись байдужими. Та обри не квапились діяннями. Одні відмовчувались, інші поплескували його по плечу й казалії осміхаготтгь: “Декокт, декокт. Давай декокт”. Врешті, коли набрид їм, нагадуючи, і зовсім визвірилися.
— Пішов пріч! Каган думас, каган зпав, що вдіяти!
— Чому ж не діє? Не до літа, до зими іідоться. Його оперіщували пагаєм і знов казали:
— Пішов пріч! Прийде час — вдіє.
А час спливав, моква що не день, то випадала частіше, мочила дошкульніше, і віри, що каган думав про них, полонених, що вдіє щось, ставало все менше та менше.
“Хіба до самого кагана вдатися? — спливла несподівана мисль, і, як всяка дерзновенна несподіванка, заграла перед очима звабою. — А чом би й ні? Я ж ішяжич е. Скажу сим, що пильнують: “Я княжич з антів, волію бачитися з каганом, просити його, аби звідомив Антію: я тут, у полоні, родаки не поскупляться, добре заплатять йому за мене”, — і ті не посміють ослухатись, перекажуть мою речницю каганові, а вже як побачусь із каганом, скажу заодно і про полонених: має щось робити з ними, інакше згинуть”.
Щаслива мисль, гейби перша ластівка, об'явилася — і вже утвердила сподіванку, а сподіванка й певність: ано, то вірна путь, то, може, єдина можливість порятувати сих нещасних. Як на те табором пішла гуляти вість: імператор викупив стратега Каста; Каст, від'їжджаючи до Константинополя, пообіцяв комусь із легіонерів своїх: перше, що вдіє, повернувшись, піде до імператора й доможеться, аби викупив і всіх інших. Каган продав їх за четверть ціпи, то не така вже й велика купа золота для фіска, аби вагатись чи скупитися.
“Каган ласий на золото, —

читати