Завантажити

мислив собі Світозар. — Коли скажу, що я княжич із Тивері, вхопиться за се і пошле гінців своїх до брата. А поки той гінець їздитиме, ходитиму до кагана і таки ублагаю, аби дав полоненим крівлю, а з крівлею і можливість подолати моровицю. Ано, щораз шукатиму привід зустрітися і таки доможусь свого”.
На тому став, того й тримався. Лишалося одне: вибрати слушну нагоду і того з обринів, котрий піде до кагана й скаже, чого хоче княжич із антів.
Такий обрип не забарився об'явитися — то був терхан однієї з турм, що прийшла в поміч сторожі.
— Ти справді ескулап є? — запитав Світозара, коли його привели й поставили перед доволі молодим, таки його літ терханом.
— А то.
— Серед полонених багато уражених язвою?
— Мало не кожен десятий. У мене е до тебе чолобитна.
— Потім...
— Вона стосується мене особисто, одначе й сих нещасних також. Я не тільки ескулап, що брав вищі науки в Константинополі. Я е княжич із Тивері, з Антської землі.
— Отак?
— Отак, достойний. Хотів би бачитися з каганом, тим паче, що ми бачилися вже з ним під Чурулом, й просити, аби послав гінців своїх та звідомив князя Тивері, що я тут. Матиме добрий викуп за мене.
— Все одно потім. А зараз одбери тих із полонених, що найбільше слабують, маю одвести їх у затишне місце а покоєм і крівлею. . Світозар примітне випрямився і прояснів видом.
— То правда є? Каган подбав уже про полонених?
— Так. І передусім про уражених язвою, їх набереться тисяча?
— Достойний привідцю. І дві набереться вже. — То одбери першу тисячу. За іншими прийдуть згодом.
Світозар метався в тім закуті, де лежали слабі, гейби на боролищі. Кидався до одного, облишав, завваживши, що він мертвий уже, й поспішав до другого, від другого — до третього, і всім казав: “Вставайте, братове! Вас, сла”бих, перших поведуть до халуп, у тепло та затишок. Ка^Хаи зглянувся на ваше безліття, дбає вже про вас”. t Коли набрав тисячу та вивів із яру, завагався на мить І таки вдався до терхана:
— То, може, і я з ними?
— Да ні, — заперечив. — Тут лишається більшість, лишайся й ти.
Не став наполягати. Хоча з обрами пішли ті, що ледве Переставляли ноги та несли свое до краю виснажене тіло, та у таборі, лишалася значна і значна більшість. Та його не міг не брати на карб: тота більшість он як захвилювалася, почувши, що їх забирають із сеї ями під відіритим небом. Хто усмирить їх, коли дійде до одбору. Юртової тисячі і всім захочеться піти першими? Стратив обри тримають осібно, далебі, сподіваються на викуп, центуріони не вельми в пошані у легіонерів. Він, Свтозар, чи не єдиний, кому скоряються всі. Що буде, коли кине й піде? Чи не ліпше давати кожній новій тисячі, що йтиме з табору, центуріона, на весь час у путі та й там, куди прибудуть, а самому давати його тут?
Черга за наступною тисячею настала невдовзі, бо прийшли за нею не ті обри, що брали тільки-но, прийшли інші. І терхан був інший, ба й речі не ті. Не питали вже, в слабі чи немає, сказали виставити тисячу — та й повели. А по якімсь часі звідтам, куди вели, прискакав один, викинувши, певно, з сідла котрогось із необачних обринів (були то, як пригадує тепер, переважно отроки), прискакав і крикнув з крутопаді, що підносилась над яром:
— Не вірте аварам! Вони не до города Сінгидуна ведуть нас. Виводять у поле й витинають до ноги!
Виголосив одим духом і зник, певно, завважив: його помітила сторожа, поспішає, аби схопити чи й потяти. А всі, хто почув його, не знали, як їм бути. Вірити не хотілося, одначе й не вірити не могли. Не такий він перепуджений і стривожений був, той, що об'явився і крикнув: “Не вірте аварам!” Ано, не такий стривожений, щоб не вірити йому. Та й кому се треба було так підло жартувати і з ким?
— Содруги! Це схоже на правду! Не йдімо більше з яру, коли прийдуть і братимуть!
— Чи таке можливо? Чи вони, авари, не люди?
— Бо таки ні! Варвари є!
Велелюддя людське не просто гомоніло вже — вирувало. Спершу збиралися і радились невеликими купкамигромадами, певно, ті, що встигли заприятелювати за час походу чи полону, та, нічого не врадивши своїм осібним гуртом, кидалися до іншого, велелюднішого чи мудрішого.
— Не піддаваймось, коли прийдуть і братимуть! — кричали найголосніші. — Сидітимемо в таборі купно й триматимемося купи!
А що висидимо?
— Так, так, що висидимо? Та чи й дозволять сидіти? Приходитимуть і братимуть силою.
— Маємо послати своїх нарочитих до кагана. І то негайно! Ходімте до сторожі й скажемо: доки не повернуться наші нарочиті від кагана, нікуди не підемо!
— А коли не послухаються?
Це подав голос він, Світозар. Бо видів, певен був: і одні, і другі лише хапаються за рятівну мисль, радять не те, що порятує.
— Стихли на мить, одначе тільки на мить.
— А коли не послухаються, кинутись і розчавити!
— Оце вже діло. Я теж так думаю: коли авари справді намірились потяти нас, іншої ради немає й бути не може. Ми без броні, се правда. Та нас он яка сила. Коли візьмемо до рук киї та будемо мудріші за сторожу, здолаємо

читати