Завантажити

Миловида? — журився і плив за тою журбою, гейби за водою в бистроплинному Дністрі. — Знають-бо: сього літа мав би прибути. Що подумають і як забідкаються, коли справді станеться так, що не прибуду? Йой, спопеліють у тузі та каятті, що пустили в чужу землю, що інших підбивали: “Най іде, най доможеться того, чо хоче”. Ано, коли не прибуду сего літа, так і станеться: спопеліють”.
Скільки плугапився щедро засіяною на полТтті дощами Панноніею, стільки й розтікався мислію по Паннонії: де, як утекти? Вдень і помишляти годі. Коли не конем, то стрілою, а наздоженуть; на ніч же в'язали полонених десятками й веліли спати там, де випадало — у селищах і поза ними, у роз'юшених дощами ярах і поза ярами. Аби надійніше, що не втечуть.
“А я таки мушу втекти. Як — не відаю, а мушу, інакше згину, як гинуть інші”.
Поки що їх небагато було, таких, що падали і не підводилися. Знемагали здебільше від нечистот, котрі були повсюду — на немитих седмицями руках, на кинутій під ноги, гейби псові, їжі, у водоймищах, з яких полоненим доводилося втолювати спрагу.
— Ви не доведете нас до ханського стійбища, — зауважив Світозар одному з привідців у турмі, що охороняла полонених. — Коли й далі будете так годувати та поїти, як досі, бігме, не доведете. Чи не бачите, починається мор.
— Звідки знаєш? — став-таки на розмову обрин.
— Я гіппократик, ескулап. Здобув вищу науку в Константинополі, знаю: це починається мор. А коли піде він між нас, не пощадить і вас, воїв каганових.
Обрин зміряв його питливим зором.
— Справді ескулап е?
— Ано.
— То що, по-твоєму, маємо вдіяти?
— Наперше — одібрати й вести окремою турмою всіх, хто занеміг, а ще ліпше лишити їх в котромусь із сельбищ паннонських до видужання. Всім іншим тра давати лише варену страву і кип'ячену воду.
— Хм, — хмикнув обрин і зловтішне посміхнувся. — Чого захотів — вареної страви. Ніби ми самі споживаємо її в путі. А ось одібрати... Одібрати заслаблих можна, це ти діло кажеш.
Оперіщив огира й погнав уперед, а на першім перепочинку в надвечір'я покликали Світозара й сказали:
— Тут затримаємось. Одбиратимемо немічних. Ти яко ескулап правитимешся надалі з ними.
Отака ловись. З одної халепи вибрався, у другу вскочив. Се ж треба буде ходити за немічними, дбати, аби дотягли до ханового стійбища. А як дбатиме, коли під руками немає анічого і в руках також нічого? Ото тільки й помочі буде, що рада: там не пийте, того не їжте. Доки сам не ііадбає її, немочі, вештаючись між немічних. Ано, коли се не просто труснпя, а мор, так і буде.
Та другого ж дня втітпився: його не в'язали тепер до інших, тепер він спроможний скористатися першою-ліпшою нагодою і втекти.
Пірнув у тоту мисль, гейби у сон звабний, та й прогнав од себе страхи. Бігме, так і вчинить. За слабими, сплутаними неміччю, яко надійними путами, менше пильності, не така чисельна охорона, тож скористається сим і втече. Першої ж ночі, за першої більш-менш сприятливої нагоди.
На щастя і подив, удостовірився: на цих паннонських долах немає обрів, тут живуть сельбищами слов'яни.
— Ви — склавини? — поцікавився в одного, коли поїв далі від криниці полонених і брав із його рук вилиту в цебер воду.
- — Словени, легінику. А ти хто, що по-нашому говориш?
— З антів я, слов'янин, як і ви.
— Йой, то як же між ромеїв потрапив?
— Навчався у них. Повертався по науці за Дунай і втрапив у той вир, що іменують ратною виправою. Ось тепер маю ділити долю полоненого обринів. Слухай, — притишив голос. — Чи ти не переховаєш мене, коли застане ніч і я уникну пильного ока обринів?
— Окрім хижі, не маю де ховати, достойний родаку. А втім, — похопився, — загорода ще є, вівці у загороді. Принишкнеш серед них та й пересидиш, доки підуть. Я навмисне не виганятиму рано.
— Спаси біг. Так і вчинимо.
Порав немічних, а доглядався до обрів: де вони, за ким пильнують і чи пильнують. На лихо, кілька з тих, що ледве дотягли до ночівлі ноги, покликали Світозара й попрохали: “Порятуй, достойний молодче. Далі не маємо сили іти”.
Хотів було сказати: “Як же я порятую вас люди, коли ви он які слабі та змалілі, а я нічо не маю такого, що могло б пособити вам?” Одначе не сказав, навпаки, заспокоїв: він піде зараз до людей і розпитає в них, чи немає поблизу трав, якими можна було б побороти язвеницю, що обсілась у череві і спричинила неміч. А пообіцявши, не міг уже забутися, пішов до того ж словена, а котрим брав біля криниці воду, й запитав, чи він знає таку траву — кінський щавель.
— Ано, — не задумуючись, кивнув словен.
— І він в тут, поблизу сельбища?
— При путівцях та у ярах є.
Далі не думав уже про втечу. Діждався досвітку й пішов до привідці охорони, став благати його, аби затримався на день: він, ескулап, довідався від люду тутешнього: поблизу е трави, котрими зможе баяти немічних. Най дозволить достойний привідця піти та назбирати їх. Коли те станеться, моровицю буде подолано.
Обри переминалися, видно було, їм не терпілося йти далі. А проте й загроза моровиці лякала.

читати