Завантажити

все інше спаси біг. Живу вами та вашими гараздами. Про Радимка нічого не чули? Де в зараз? Коли повертається до Тивері?"
— Від кого ж могли чути, матінко гожа, доки сам не у повернеться, нічого не відатимемо.
— А гості заморські хіба не ходять до Черна?
— Гості ходять, та дрібні, не з тих, що знають усе і всіх.
Похитує, журячись, головою, а тим часом мислить, як то, справді, кепсько, що не може знати, де нині найстарший її, той, що сів після вітця на отній стіл і взяв на себе брем'я князювання. Багато води спливло відтоді у Дністрі, ще більше — в Дунаї. А за водою і літа пливуть, люди один по одному відходять. Он скількох не долічується вже. Пішов услід за князем своїм його побратим і ліпший содруг у ділах землі Тиверської Стодорко, ще раніш не стало Чужкрая, Кушти, Ближики, Бортника, постарів, хоча й не полишив ратну службу в стольнім городі Тивері, Власт. Ано, тоді, як віче посадило на княжий стіл Радима, а Стодорко пішов до Вираю, воєводою в Черні став таки він, а привідцею дружини тиверської молодший син її і Радимів брат Добролик. Данко та Велемудр виросли за цей час на сотенних, мають, як і старші два, жон, дітей, свої тереми і свої волості при теремах. Не залишиться необділеним і найменший — Остромир. Лише той, Світозарко, не має свого пристанища і, хто відає, чи й матиме його. Десяте літо минає, як пішов у ромеї по науку, а все не вертає. Чи така звабна вона йому, тота наука, чи така затяжна? Хоча б вісточку подав.
— Тримайтесь брата-князя, діти мої, — повчає тих чотирьох, що при ній, — та землі своєї, вони не дадуть вас в обиду. Вітець так хотів, аби ви були твердю для столу і роду нашого, а ще для землі Тиверської.
— Ми триматимемось, та чи триматиметься Радим нас? — несміло, одначе доволі прозоро натякає Данко.
— Чом так?
— Просив, аби й мене узяв за море, аби і я звикав, як збувати пушнину, знав, де ліпше збувати. Слухати не захотів. “У тебе е повинність, — сказав, — то й стій при ній”.
— І правду сказав, сину. Зле буде, коли кожен is вас чинитиме те, що заманеться. Повинність є повинність.
— А коли вона не до серця мені? Коли мене за море, на торги вабить?
— Повернеться Радим, побесідуємо про се а ним. Самому ж не гоже чинити супроти його волі. Воля князя — закон для всіх, для брата також. Хто відає, може, то й на ліпше буде, коли один із вас князем на столі сидітиме, лад землі та люду даватиме, інший торги вестиме, ще інші дружину гуртуватимуть та дбатимуть, аби була навчена ділу ратному, аби гожа була стати супроти супостата й захистити землю від напасті.
— Те й робимо, мамо Миловиде, — поспішив заспокоїти Добролик. — Нас багато, а земля одна. Кожен мусить шукати в ній собі місце і пам'ятати: дбає про неї не тільки князь; купно з князем дбають і браття його. З сим, властиво, й прийшли до вас, мамо ваша ласкава: аби запевнили в тім Радима та й сказали Радимові, най не бере всього на себе, надірватися може.
— Гадаєш, він не довіряє вам?
— Так не гадаю, бо маю її, довіру, і немалу. А ось Данко правду каже: мав би не сам правитися з хутром до Том, а й його взяти з собою, аби згодом передоручити те діло; мав би не сам завертати на зворотній путі до кутригурів та вибирати комоней для дружини, а Велемудра послати. Чи такий уже й молод він, чи не впорався б?
Втішно матері. Втішне, бо правдиво мислять діти її, так, як сама того хоче, як вітець їхній хотів. А проте й сум закрадається до серця: ще один поривається за море. Чи не забагато се? Чи з неї мало Світозарка? Йой, світоньку! Зараз уже серце обливається кров'ю, не відаючи, де Світозар, що з ним? А як то буде, коли й Данко подасться за море, уподобає чужі краї та й гайнуватиме вік свій по чужих краях? Чи звикне до того і чи спроможна буде звикнути? Бігме, се й буде, мабуть, те, що укоротить їй, матері, віку, як укоротило свого часу Божейковій.
Доки була з дітьми, старалась не виказувати смутку. Пригощала їх (правдивіше, іншим веліла пригощати) і вдавала, що щаслива серед них, а від'їхали із Соколиної Вежі, знову відлежувала недуги свої й снувала невидиму нить материнської туги. А ще бідкалася раз у раз: чому се так? Щось погане чує її серце? Се Обида обсіла вже Його й стукається до нього?
“Боже, одведи і заступи! — молиться ревно. — Не дай повторити долю тієї, перед якою я завинила свого часу — дошо Бикемкової маслі. Чи ік моя ііровіша така велика і страшна, щоб карати мене її карою. Я ж не з злої волі відмовчувалась і літо, і друге, і третє. Я шукала Божейка і каралася не менше, ніж його мама!”
І побивалася, і плакала, і певна була: ее не так собі, щось негаразд із Світозарком. Материне серце не помиляється, чуючи біду дітей своїх.
Воно й справді не помилялося. Дуже ймовірно, що на долю княгині Миловиди не випало б ще одного, раз уже пережитого безліття, що той її смуток — син Світозарко — давно повернувся б в обводи рідної землі, і втішив би усіх своїм поверненням, а ще тим, що домігся свого — став вченим мужем, позначеним увагою самого імператора і двома титулами — ескулапа

читати