Завантажити

рештою.
Може, и не Коментюл, може, хтось інший. Не чабу ваи ти підняв руку на імперію. Забуне. Те належал0 б пам'ятати, що вийшли на прибудь з самими аварами виРИЖИВ тебе, за гостною і не лише тут- декого й за діві.
Казав так собі, аби похвалитись, а ніби у воду дивите. Кентол так аж надто вражений був погром. Кас, що убоявся подальшої зустрічі з аварами у відкритому полі і полишив вузькі проходи в горах, сховався за м Диними стінами Адріанополя та Філіпополя. Той тесно даваний, правдиво кажучи, нежданий і негаданий манев його відкрив Баянові путь у Фракію. І неабияк Сприяв відновленню в аварських турмах ратної буєсгі. Як же, їх убоялися самі ромеї, їм знову вильги'шо іти в ромемські землі і брати в ромеїв те, чого не взяли за тамтим разом. А така вольготність — найбільша втіха для всякого авара. Оббирали начисто полишені нещодавно селища, городи — і славили свого премудрого кагана, брали на меч і сулипю нові — й знову славили та величали великим воїном, повелителем із повелителів. Лиш сам повелитель не переймався тими втіхами. Був зосереждено замислений і суворий, гримав на вірних і повелівав вірним: робіть те і те, подайте звіди та перевірте їх достовірність. А перевіряли, знову казав:
— Довідайтесь, як поставилася імперія до втечі Коментіола з-під гори Еми, до втрати Аперії, Іраклеї, Чурула.
— Мовчить імперія. Ясноликий, заціпило імперії.
— Неправда тої — гнівався. — Не вірю, аби мовчала. Адріанополь — остання ромейська застава у Фракії. Далі — Довга стіна, а за Довгою стіною — Константинополь. Гадаєте, імператор не тямить, що таке втрата Адріанополя? Гадаєте, не дбає, аби не втратили його?
Не те бентежило Баяна, що ходив уже на стіни Адріанополя і не зміг узяти їх. З Адріанополя, як і з Філіпополя, Коментіолу немає вже куди оступатися. А коли так, чому він не став захищати вузькі проходи в горах і подався мало не до Довгих стін? Не в Анхіал і не ще кудись, таки в Адріанополь. Так дуже злякався й не відав з ляку, що діє? Пусте. Та хитра лисиця знічев'я не полишить вигідні рубежі. Щось приховується за тим його вивертнем, і, певно, важливе.
Ждав звідунів своїх із роздоріж — і силився збагнути, що приховується, слухав їхні звіди — і знову силився. А розгадки не було та й не було.
“Чи не обійти нам Адріанополь? — зродилася смілива думка і все ж не стала повелінням для всіх: може обернутися так, що аварські турми підуть на Константинополь, а Коментіол вийде з Адріанополя і вдарить зненацька на них. Лишається одне, мабуть: потяти його купно з когортами в Адріанополі. Коли те станеться, усі ромейські замисли, навіть наймудріші з них підуть за димом. Саме ж взяття Адріанополя нажене такого страху, що й Довга стіна перестане бути надійною.
Баян різко відхиляє запону й велить тим, що стояли по другий бік намету:
— Хакан-бега до мене.
Дві доби готувалися авари до осади ромеиської фортеці. Сама ж осада мала початися третього дня. Та не почалася. Рано-вранці, коли аварський табір спав ще, на нього пішли ромейські когорти — пе ті, що боронили себе в Адріанополі, ті, що прийшли на поміч Коментіолу з бику Філітополя та Аркадіоноли. Десь згодом уже Баян довідався: то легіони Іоанна, Мартіна та Дроктона. Тоді, в час нападу, не до того було, мусив сідати в сідло в чому спав і гнати огира туди, куди гнали усі його уцілілі після нежданого вторгнення і погрому турми.
За цим разом не зібрав уже їх докупи і не став перед ромеями заступом. Відходив та й відходив, переслідуваний Коментіолом і напастями, що валились на нього, мовби сніг на незахищену голову, аж поки Дунай не захистив його і від переслідування, і від напастей.
XXX
Сини стояли перед недужою, он як висушеною літами матір'ю, гейби дуби на соколиновезькім узліссі, один міцніший другого. Воно й не дивно, усі молоді, при повній мужній силі. Лише Добролику на четвертий десяток звернуло, іншим немає й тридцяти. А вже що ліпі собою, то йой, геть усі мамині цяточки позбирали.
— Сідайте, діти мої. Сідайте та повідайте, як живетемаєтесь на своїх волостях, у круговерті повинностей родинних та родових.
Міряла їх прибитими смутком та неміччю очима і думала собі: чи то такі аж надто ревні були їхні з Волотом жадання, чи така щира правда велася між них: як хотіли обоє, так і сталося. Повелів Волот: народи матері Тивері і княжому родові на Тивері синів-соколів — і народила, шістьом дала життя; казав, коли пестив у слюбнім ложі: “Волію, ладо моє незрівнянне, аби діти наші вродилися схожими ликом на тебе, найліпшу з усіх миловид, а зростом та буестю ратною вдалися у мене”, — так і є. Он які доброликі вони, сини їхні, і які високі та дужі собою. Справді-бо, підіпруть собою гори і утримають, стануть край обводів землі Тиверської — і нікого не нустять. Як не радіти таким і не пишатися такими?
— Самі, жони ваші, дітки живі-здорові?
— Ано, що нам станеться? Літа не обсіли ще. А коли так, звідки взятися немочі? Скажіть ліпше, як ви тут? Смутки, бачимо, не покидають нашу маму.
— Смутків, діти мої, мені вже не прогнати, а за

читати