Завантажити

і стольника, дарованими по навчанні у школі вищих наук, коли б світла хввля вдоволення досягнутим не вознесла його аж надто високо, а вознісши, не одбила тями. Казали йому: пожди, десь у літі йтимуть до Тивері лодії а товарами, перекинеш кілька солід навікулярієві та й будеш вдома. Де там, слухати не захотів: кола то йтимуть лодії і чи йтимуть взагалі. Казали: неспокійно у фракійських горах та мізійських дохах, авари промишляють нечесними промислами, — нет, відмахнувся, чи аварам потрібний той, у кого вітер гуляв в кишенях. Придбав ва останні соліди огира а сідлом, перекинув через плечі гуслі та й подався скіфським трактом до Дунаю. Певен був: такому усі путі одкриті. Літо аараз, де став, там і попас огира, напоїв водою, а попас та напоїв — може правитись далі. Від ночівлі при березі озера або ріки до ночівлі і від перепочинку на узбіччі тракту до перепочинку. Про себе теж менш за все думав. Мав гуслі за плечима і голову на плечах, набиту дослівною обізнаністю з “Іліадою” та “Одіссеєю”, а ще вищими науками, пізнаними за системою “тривіума” й “квадривіума”. Одним прочитав щось на місці перепочинку — і удостоїться страв, іншим заспівав, граючи на гуслях, розтлумачить право чи напише скаргу — і знов удостоїться, ще інших вилікує травами, що везе до Тивері, чи іншими ліками, що їх радять отці медицини Гіппократ та Гален, — і теж не буде в обиді. Всього лиш бесагу має при собі та кілька книг у бесазі, а вага їхня така, що й визначити годі. Один Гіппократів збірник чого вартий. А “Іліада”, а “Одіссея”? A “Corpus juris civitas”? Ге, такі не лише седмипю-дві, весь визначений богами вік можуть годувати. І не тільки його, Світозара з Тивері, — плод земний.
Перші кілька днів не думав про харч — були припаси у тій половині бесаги, що трималась на кінській спині ошуюю, наступні — перебивався то сим, то тим, аж поки не підвернулася нагода: їхав повз поле і натрапив на людську біду — необачні женці вразили свого собрата, да так, що кров цебеніла з рани. Нагледів те (галасували довкола язвленого при тракті) і не став допитуватися, що та як, зіскочив із огира, попрохав, аби дали щось перетяти ногу вище враженого місця, й тоді вже, як спинив більш-менш кровотечу, приклав подорожника й .пов'язав рану полотном, що подала йому жона язвленого,
Його обступили, стали питати, хто, звідки, чи не песку лап є?
— Ано, він, — осміхнувся.
— То лишайся, молодче, у нас, бодай на час. У полі, як видиш, жнива, люд знемагав під сонцем, а пособити немає кому.
Мабуть, не зголосився б, поїхав далі, та жона язвленого вчепилася в стремено і не відпустяла вже, доки не вблагала.
— Зглянься, молодче, — казала. — Зглянься і лишись. Хто пособить мужу моему без тебе? Помре ж. Вадять бог, що помре, коли покинеш.
Що скажеш такій? Ногу перетяв аж надто. Хто ослабить перегодом так, як належить? Мусив поступитися своїм, а вже як поступивсь, то залишився не на день і не иа два — доки не обійшов та не впорав усіх слабих у їхнім сельбищі.
Зате в путь випроводили як достойника. І їжі, ласощів усяких наклали стільки, що до самого Черна вистачило б, і напутнім словом не поскупилися.
— Неспокійно на путях нині, — сказали, — Будь обережний. На ніч ставай аавчасу і тільки в сельбищах, до людей хились. Спершу прислухайся, що казатимуть вони, а тоді вже думай, чи правитись і як правитись далі.
Зворушений був тим. Присяйбіг, ніби й не чужі се люди. Не знав би, що там, за Дунаєм, є ще рідніші, далебі, й не пішов би од них. Бо чого треба мужу, окрім прихистку та прихильності сердечної, жони та дітей? А тутки мав би їх. Всього седмицю побув, а бачить і знає: напевно мав би.
Спинив огира, оглянувся ще раз на сельбище і осміхнувся. Схаменися, молодче. Чи жоііа та прихисток — найбільша відрада? Невже не тямиш: пісня зманює тебе знадніш прихистку, мандрівка — солодше жони. Колись ценен був; не всидиш через иісшо-зиаду при мамі, тепер же, як окинув духовним зором світ та спізнав, що таке таїна непізнаного в світі, усидіти і поготів не зможеш.
Що ближче під'їздив до Мізійських долів, то пустельніше було на путях і тривожніше в сельбищах. Гаразд, коли траплялася ріка чи збігали з гір почайни. І огира поїв біля них, і сам утоляв спрагу. У сельбищах і люд рідко траплявся на очі, і до люду не міг достукатися: у всіх заперті ворота, всім байдуже до його волання подати поміч подорожньому. Про ночівлю й говорити годі.
— Що сталося? — підстеріг таки одного і притримав аа полу. — У сельбищі мор?
— Немає ще, та гряде такий. Авари неподалік, не сьогодні, то завтра будуть.
— То й що?
Фракієць обернувся, відходячи вже, і видивився на Світозара, гейби на того, що впав із неба.
— А те, що се іде погибель наша.
Не питав більше, правдивіше, не встиг запитати: той, кого затримав, був уже далеко. А хотілось знайти все-таки, чо перепуджені так? Невже там, попереду, супроти обрів, не стоять імператорські легіони?
Що ж робити йому, чужому серед чужих? Пошукати щире людське серце і упроситися на постій чи їхати і не зважати на обрів?

читати