Завантажити

Було б ліпше й безпечніше стати на постій, та до кого впроситься?
“Їхатиму, доки 'ідеться. Може, там, попереду, довірливіші трапляться люди”, — понадіявся і рушив. А дарма: уже за селищем опинився віч-на-віч із воями при броні і в дивному, небаченому досі вбранні.
— Хто такий? — обступили й запитали погрозливо-суворо. — Звідки правишся? Куди правишся?
Догадався: се і є вони, обри. Ано, мають схоже на гунпське вбрання, заплетене у дві коси і звішене наперед волосся.
— Ескулап, — назвався так, як називають у Візантії тих, що бають люд. — А правлюсь на Анхіал, Томи. Люд знемагає там од немочі, язв, кликав прибути й стати в поміч.
— Підеш із нами.
Пізніше догадався: то були звідуни каганові. Бо водили та й водили його, рискаючи околіями, а привели таки до кагана.
Знову питали: хто, звідки, чи бачив поблизу ромейські когорти, а коли бачив, то де? Казав, як е: від самого Констаптипополя правиться, а ніде не видів воїв ромейських. В одному злукавив: не зізнався, що він ант, тримає путь за Дунай, у землю свою. Так погано начутий був від мами Миловиди, від усіх кревних і некревних про обрів, що не зважився назватися справжнім ім'ям і, хто відає, чи не вдруге штовхнув себе на згубну стезю: почувши, що полонений належить до тих, хто може порятувати життя людське, каган не став більше ані питатись, ані слухати.
— Серед язвлених учора воїв є терхан одної з найчільніших турм моїх. Піди і зціли його. Доки того не зробиш, далі не підеш. А не зробиш, взагалі можеш не піти.
Що мав робити? Такому не заперечиш. Такий не стерпить, коли скажеш накриво слово. Та й як може сказати його, коли посилають до язвленого? Він, Світозар, не хтось там — учений муж, що, окрім граматики, філософії, дидактики, вивчав і право, медицину, давав клятву Гіппократа — будь-де, будь-коли і будь-кому надавати медичну допомогу, нести мистецтво врачування в люд і бути корисним люду. Пішов від кагана мовчазний, дещо приголомшений отим “не зробиш, взагалі можеш не піти”. А опинився серед язвлених, та глянув, скільки їх, як уми.рають вони від язв — і забув, що його кличе Тивер. Облачився в чисте вбрання, повелів, щоб принесли сувій полотна, поставили казани й кип'ятили воду в казанах, та й заходився врачувати. Спершу біля терхана, язвленого ігак дуже, що можна було й подивуватися, як ще тримається в його тілі життя, потім і біля всіх інших. Одним промивав рани й накладав пов'язки, іншим спершу різав тіло, добував із нього щиросерде загнану стрілу, а тоді вже тамував кров і теж накладав пов'язки та гримав на обрів, що допомагали йому, аби оберталися жвавіше, подавали те, подавали інше. Напевно, вразив їх своєю вправністю, а ще натхненною відданістю ділу, за яке взявся. Самі подивувалися з того, що бачили, і кагана встигли подивувати: спромігся полишити свій великоханський намет, прийти та глянути, як врачуе ромей біля язвлених.
Нічого не сказав тоді, аж згодом десь, як ескулап прийшов та нагадав: він вволив волю привідці — життя терхана, як і всіх язвлених, що з ним, поза небезпекою, — помовчав, приглядаючись до Світозара, і вже по мовчанню вирік своє повеління:
— Ти потрібний нам, молодче. Лишайся в нас.
— На мене ждуть, — поспішив боронитися, та згадав: боронячись, може не втриматись, виказати себе, і змовк на мить.
Каган не забарився, скористався тією миттю:
— Підождуть, — вирік не моргнувши. — Йде січа, молодче. Такі, як ти, мусять бути біля язвлених. Тим паче, що ти тільки-но почав ставити їх на ноги. До того, як поставиш, далеко ще.
І залишився Світозар при обрах, властиво, при тих із них, що не ходили уже в похід, вилежували неміч свою по наметах. Поневоленим не почував себе, а все ж що не день, то більше утверджувався: треба тікати, доки не став ним, поневоленим. Тих, що бережуть язвлених та доглядають купно з ним за язвленими, не так і багато, зуміє приспати їх і зникнути непомічений. Тільки не зараз, звичайно, тоді, як буде певний: язвлені і без нього стануть на ноги. До того не волен чинити те, що самому хочеться.
То була третя його похибка і чи не найпагубніша. Втікав тоді вже, як обрини побігли з-під Адріанополя, а ті, що схопили його далеко від наметів із язвленими, не відали, як дорожить ним, яко ескулапом, каган, і кинули до гурту полонених, — тих, що набрали, як громили Каста, і тих, що брали по городах і селищах, відходячи з Фракії. З ними й прибився він до Дунаю, перейшов через Дунай, та не повернув туди, куди кликало серце. Гнані ромеями, турми аварські переправилися слідом за полоненими і змусили його, непричетного до січі між аварами та ромеями, ділити долю полоненого купно з ромеями.
Не раз поривався сказати: “Я не легіонер, я ескулап”. Та його не слухали. Гнали, як і всіх інших, долами Паннонії й не уповали на якісь там благання. Єдине, чим могли винагородити, коли набридав, — дошкульним ударом пуги вздовж спини, а то й гірше — по чому бачили.
“Ось воно, те, що казали про обрів, — пригадував мамині оповіді-страхи, а купно з ними й маму. — Як то вони мають себе, мати

читати