Завантажити

кудись.
А турма зняла тим часом мечі і йшла на них лавою.
Боже милостивий! Порятуй і помилуй! Крім Дунаю та його пречистої води, тепер і справді немає на що надіятись.
Хтось падає, знесилений страхом, такою видимою вже неминучістю, хтось обходить його чи й перескакує через нього та біжить, куди бачить, а правдивіше — куди всі. Часто й дужо дихає поле, відлунюючи потужне людське дихання, гуде земля від тупоту ніг, а ще більше — під ударами копит, і небо тремтить з ляку та подиву перед тим, що діється на землі. Бо комоні настигли вже полонених і комонники не шкодували сили і не чули докорів сумління, стинаючи приреченим голови чи дістаючи їх сулицями. Навпаки, лютували з того, що полонені біжать купою, один в один, що тота купність не дозволяє їм гуляти вільно: потявши одного, вибирати другого, потявши другого, вибирати третього. І все — на лету, не зупиняючись, даючи спроможність перейнятому буєстю серцю натішитись винахідливістю розуму, вправністю рук, силою молодечого тіла.
— Обходьте це тлумисько з одного і другого боку! — повелівав хтось із аварських привідців, — Перетніть йому путь до води!
— Хай скачуть, — вгомоняв його інший. — Дунай широкий, його коли й перепливуть, то всього лиш одиниці.
— Вони уражені моровицею, загадять ріку! Повеліваю: потніть їх на землі!
Потяти то й потяти. Чи їм, молодим та дужим, не впоратись? Вимахували та й вимахували мечами, ба навіть підігрівали себе гпівом, коли ті, що їх прирекли на смерть, пробували ухилитися від несхибного удару чи прикритися києм. А в гніві були ще лютіші й заповзятливіші. Ось тільки заступити полоненим путь до води так і не змогли. Бо ті, кого валили вони, ніби траву в полі, були гейби стеряні. Нічого не помічали довкруж себе, ні на що не зважали. Перли та й перли до берега, а з берега — стрімголов у воду.
Переслідування ставало схожим на бойню-кривавицю. Де був і що робив у тій кривавиці терхан, менші за нього привідці, вої аварські не відали. Бо не зглядались і не розглядалися, засліплені кров'ю, що лили через міру. Та й приречені спонукали до того. Ані один не аняв догори рук, благаючи пощади. Навіть ті з них, що падали вже, уражені, озиралися й казали видом своїм, останнім зблиском згасаючих очей: “А все ж усіх нас ви так і не потяли”.
XXXII
Гори Карпати, східні Альпи — споконвіку слов'янська земля. Як і підгір'я, як і доли, що лежать між Дунаєм і горами. Вони — їхня зелена і затишна домівка, мила серцю дідівщина. Ано, і багата, і затишна, і мила, та не вельми привільна. Тісно людові в тих горах. Підгір'я, щоправда, просторіше, доли і зовсім безмежні, багаті на землюплодоносицю, та немає життя тут людові слов'янському. Про супокій і помишляти годі. Приходили колись давно готи плюндрували поля, оббирали люд і вже обібраного змусили потіснитися в гори; пройшли гунни — і теж перемотлошили їх та погвалтували, а вже погвалтованих витіснили з долів у гори. Тепер обри об'явилися. І так без кінця-краю. Битою путтю народів нарекли їхню землю, край їхній любий та милий і змусили замислитися врештірешт, а чи не час покинути ці гори та підгір'я, коли не всім, то молодшим, тим, для кого немає тут ані поля, ані роздолля, у кого є зате сила і е, отже, спроможність добути собі іншу землю?
Може, й не зродилася б така мисль, не заяснів би намір, коли б не ті ж гвалтівники. Приходили на їхню землю і брали їх із собою в походи, на розбій до сусідів. Пішли так раз, пішли вдруге та й узвичаїлись. А звичка, як відомо, Друга натура е. Підпирала убогість, підпирав голод, тож і мусили потурати молодцям, аж поки по удостовірилпся і не стали на мислі: чом би не піти та не сісти в задунайських землях усім родом своїм? Край багатий, а ромеї іншим заклопотані — і в Африці стинаються, і персів прагнуть виперти з тих місць, де їм вигідно, і Італію силяться повернути в лоно Східної Римської імперії.
Збудилася мисль — збудилася й кров у молодців-склавинів, зібрали докупи молоду силу та й пішли за Дунай. І таки недаремно: сіли там, в Іллірику, сіли та й сидять яко твердь склавинська. їхній успіх багатьох манить. Ідуть і утверджують себе в Іллірику, хоча таких, що ходять лише на промисли, теж не бракує.
Затим і зібралися сьогодні в оседку старшого з князів склавинських — Лаврита: з промислами за Дунай аж надто зачастили, так зачастили, хоч сторожу став — не від ромеїв і не від аварів, таки від своїх, аби не правилися туди, де мізки можуть витравити.
— Ви забуваєтесь, — казав князь-вітець і гостро позирав з-під сивих брів на князів окольних земель — то на Ардагаста, то на Пірагаста, то на Мусокія, — забуваєтесь, мовлю, що біда не сама ходить, а з дітками. Мало вам було нашестя обрів? Не впевнилися ще: коби були при купі, не ходили по ромеях, земля наша не зазнала б спустошення, а відтак і лихоліття.
— Обри поплатяться ще за те, — не втримався і пригрозився суворий вдачею Пірагаст. — Ще матимуть підсмалеиі п'яти і пику в багяі, дайте час.
— Дайте час! — не менш грізно перекривив його князьвітець. — Ви мали його, та пустили через

читати