Завантажити

ще стане на ноги і буде дужою.
Слаба не відмовлялася від його ліків, як і від речей солодких та багатообіцяючих. А проте дивилася на сина й зітхала раз у раз.
— Йой, лебідику, — казала й смутніла на виду. — Я своє віджила уже. Як ти житимеш — ось що болить мені. Усі мають жон, статки, мають оседки веселі, дітей в оседках. А де твої статки і діти де? Простити собі не можу: нащо пустила тебе за море, в науку ромейську? Таке безліття накликала тим дозволом на твою голову... Чи думала, чи гадала, що зроблю тебе найнещаснішою дитиною в роді нашім?
— А може, не такою вже й нещасною, мамцю?
— Йой, поглянь на себе та завваж, який є? Кістки та недугу приніс із ромеїв, більш нічо.
— Помиляєтесь, матінко. Змордований я, се правда. Не маю жони, статків — теж правда. Зате маю інше — розуміння світу і людей у світі.
— Що з нього, твого розуміння? Баяном станеш, ходитимеш від оседку до оседку та змагатимешся з недугами?
— І то діло, чом ні? Та воно — лиш частина того, що можу зробити для люду, землі своєї. Кажу ж, одкрив для себе світ і людей пізнав достеменно. Надто тоді, як був після ромейської науки в кривавих лабетах обринів. Коби ви знали, матінко, як багато пізнав я в тих своїх мандрах по світу та поневірянням у світі!
— Що ж робитимеш все-таки?
— Побуду якийсь час біля вас. Сам наберуся сили і вам постараюсь повернути її. Ну, а коли все стане на добре, подамся землею Трояновою — у Київ, до брата Богданка на Втікичі.
— Пощо так, сину? Лишайся в Соколиній Вежі. Відійду — тобі передам її. Матимеш прихисток, поле, а з ними й добро та статки матимеш.
— А Остромирко?
— Про Остромирка князь подбав уже.
— Ще мушу землю свою побачити — усю як є і люд на землі Трояновій, а тоді вже и стану на чомусь. Або ж в Соколиній Вежі сяду та робитиму те, що маю робити для землі і люду, або піду до Волина, обійму обіцяне вічем місце і теж робитиму. Одначе то вже потім, як обійду землю та завершу тими мандрами науку.
Мати дивилась та й дивилася на нього, такого рідного їй. Ніби й схильна була погодитися з ним, а все ж не могла. Щось перешкоджало їй, і таке велике, що переступити через нього несила.
— Скажи, — зважилась і заговорила зрештою, — чи прийняв ти, будучи в ромеях, віру Христову?
— Не прийняв би — не міг би навчатися, матінко.
— І увірував у неї?
— Того не можу ще сказати. Щоб бути відвертим, се тож кличе мене піти по землі своїй.
— Дивне кажеш ти, сину.
— Зате правдиве, матінко. Ромеїв бачив, обрів бачив. Мушу й до свого люду приглянутися, аби визначитись і старти на чомусь.
Помовчала і вже потім озвалася.
— Побудь коло мене, дитя моє. Доки жива, побудь, далі живи, як знаєш. А Соколину Вежу я заповім усе ж таки тобі.
XXXV
 
Сила до Світозара повернулася ще. І квіт молодечий І дав про себе знати: таким же пишним та доброликим став, розквітнувши, як і мати його в ліпші свої літа. А маму Миловиду не довго тримав ескулапськими стараннями на світі. Лише те літо, коли повернувся до неї, добула та зиму перезимувала. На передлітті, тоді, як буяв уже квіт, побажала всім, хто навідав її перед сном, доброї ночі та й не повернулася вже з неї. Сумирною була в житті, сумирно й відійшла з нього.
Ховали її, як і веліла, за християнським поконом. Убогими були тоті похорони. Люд, скоряючись своїй вірі і своїм богам, не пішов за гробом християнки. І псалмів не співали, проводжаючи в останню путь. З усіх, хто знав, коли і що співати, були лиш кревні, надто Милана та Злата. А їм не до співів нині. Зате на поминки-тризну по княгині тиверці не завагалися прийти. І на тризні не німували, пили, та їли, та воздавали хвалу княгині Миловиді. Да вже як дійшло до співів та танців, не шкодували сили, як і снаги. Аби знала небіжчиця, що вона не чужа їм. Аби знала та весела була там, у затишнім Вираї, та не гнівалacь на них, як не гніваються вони на неї за те, що належала до їхнього, тверського роду, а взяла до серця чужу віру, молилася чужому богові. Княгиня з неї була лагідна з людом добра, тож і люд лишається добрим.
Сумно стало в Соколиній Вежі без мами. Так порожньо і сумно, що Світозарові немало сили треба було докласти, аби утримати себ'е в отніх стінах. Коли б не повинність та не обіцянка, що її, як і сестри, дав колись мамі — зробити все, що належить робити, поминаючи душу покійної, таки ве всидів би в сих стінах. Тож так, властиво, й зробив: одбув сороковини по померлій, погомонів із челяддю, даючи і напутнє слово, та й подався до старшого брата князя на Тивері.
— Піду я, Радиме, і надовго. Знаю, повинностей у тебе доста, а все ж бодай іноді навідуйся до нашого праотнього оседку, питай з челяді про лад у ньому, коли буде така потреба, давай його. Повернусь ія мандрів хіба що наступного літа, на тризну-поминки по матері.
— Таки волієш обійти всю Троянову землю?
— Ано.
Князь, з усього видно, не мав наміру перечати сій забаганці брата, одначе не міг і не дивуватися їй.
— А як же буде з повинністю, що її поклало на тебе віче?

читати