Завантажити

свою нетямковитість по вітру. Тра було не до ромеїв іти того літа, а тримати силу свою напоготові. І нині не про відходи слід думати, а про обрів. Чули, поламали зуби на ромеях, мусили оступитися перед ними і накивали п'ятами з Фракії. Оце й був би він, ваш час, слушна нагода піти на них та віддячити за спустошення. Так можна було б віддячити, що й зовсім не знали б, де їм сісти. А ви пішли за Дунай, на Фессалоніку націлились. Ось і маєте тепер: і Феесалоніки не взяли, і обрів не позбулися.
Князі покректували ніяково і чухали чуби.
— Хто міг знати, що вони підуть на ромеїв. Ніби ж заодно з ними, на службі в них перебувають.
Це мислив уголос Ардагаст. Мусокій, підтримуючи його,
пішов ще далі:
— Коби ми знали, що між ромеями і обрами незгода, давно зіпхнули б цих асійських зайд за Дунай.
— Отож-бо и є, -що нічо не знаємо, — показав у його бік костуром князь-вітець. — Ото й біда наша! А тра б знати, перш ніж зважуватися йти кудись, чинити щось. Певен, через тоту необізнаність свою та ще через самоправство і терпимо біду. Хто що надумав, те м робить, кому чого заманулося, того й прагне. В єдності ми жиємо чи не в єдності? Є я для вас князь-вітець чи не є ним? Паннонські слов'яни з нужди одкололися. А вас яка нужда хилить до того?
Він був не на жарт гнівний, князь Лаврит, і молодші, підвладні йому князі Склавинії мусили потупити sip ra й вмовкнути на певний час.
— Може, й так, — озвався Ардагаст, — І напевно, що так:
перш ніж іти на когось, тра знати, яку силу мав він і де та сила. Одначе й не йти ми не можемо вже, отче-князю. Одне, ті з наших, що пішли за Дунай і сіли в роиевських землях, де почувають себе твердо, просять подвоїти, а то й потроїти їхию силу нашою, а друге, наших безсилі ми тримати тутки.
— Горе землі, — підніс до неба свої старечі руки Лаврит, — горе тій землі, чиїх дітей відвідає байдужість чи зневага до неї! Боги! Таку благодать дарували ви людові, дарувавши гори сі та підгір'я! Чим завинили вони леред тими, що звуть себе синами Склавинії?
— Гори — нічим, милостивий княже. І край наш теж нічим не завинив. Вони у нас ліпі з ліпих, других таких і шукати годі. Люд чужинський є тому виною. Сам казав ие так давно: кого тільки не було тутки, і всі топтали нам груди, а купно з тим і замилуваність нашу краєм і землею. Обри чи не найбільше наглумилися над тою вамилуваністю. А тут і нагода є: ті, що живуть між іллірійців та фракійців, кличуть до себе і хваляться, між іншим, супокоєм.
— Який там супокій, гадаю, бачили і знаєте: обри пройшлися лавою по всій Фракії. А де об'являються обри, там кров і татьба найнемилосердюша.
Він був на диво упертий нині, князь Лаврит. Такий невдоволений ними і такий упертий, що Ардагастові сумнів закрався уже в серце: чи не пощастить схилити княаявітця на свій бік? А схилити тра. Та хвиля, що зродилася між воїв склавинських, її не стримати вже.
Сказав, як думав:
— То ви забороняєте похід?
— Не раджу. Якщо хочете, то й забороняю. Ромеї иобили обринів. Вони в силі зараз. Чи ви відаєте, яка то сила?
А коли то — палатійські когорти Імператора, ті, що встигли повернутися з Ірану?
— Про се можна довідатися до походу.
— То спершу довідайтесь, а потім ідіть уже до мене за згодою. І ще одне скажу вам, князі Склавинії: не туди спрямовуєте ви мислі свої. З Візантією ми раніш сусідили, сусідитимемо якось і далі. Казав уже і ще скажу: обри — ось хто супостат ваш щонайперший. Кажете, маєте силу, адатну і себе захистити, і тим, що на терені Візантії живуть, допомогти. То киньте передусім ту силу на обрів, зітріть їх з лиця землі нашої, а тоді вже про все інше думайте і дбайте. Вони погромлені є, чули? Се ж нагода з нагод. Не супостатів — соузників, може, слід шукати вам нині серед візантійців.
Князі переглянулися.
— А що, це й справді так. Князь-вітець діло каже: обри погромлені, це і е вона, нагода добити їх та й позбутися біди. Згадаймо, хто плюндрував нашу землю найбільше з усіх? Вони, обрини! Хто погрожує їй і погрожуватиме? Таки вони!
— Братове! — підвівся високий і дужий Мусокій. — Князь-вітець правду сказав: то перші і найлютіші наші супостати. На них і спрямуймо свою силу. Тим паче, що в нагода. Вони колись не були содругами ромеїв, віднині й поготів не будуть ними. Знаєте, що вчинили обри сими днями з полоненими ромейськими! Витнули до ноги.
— Як то?
— Хотіли продати тим же ромеям, та в імператора чи то фіск спорожнів до краю, чи ще щось завадило, одначе відмовився купити в обрів своїх легіонерів. На лихо, ті почали мерти, уражені язвою, то каган і повелів своїм турмам: витнути всі двадцять тисяч, аби не ширили моровиці.
Йому не пиняли віри. Сиділи, приголомшені, й мовчали приголомшено, далебі, сподівалися ще чогось.
— Звідки князь знає таке?
— З вельми достовірних уст, братове. Бачив на торжищі одного з тих, що втекли від страти і тим порятували себевід смерті. Хочете, я доправлю його сюди, самі почуєте. Тим паче, що він — не ромей, із наших є, слов'янів. Княжич антський.

читати