Завантажити

її, бігме. Ляже нас немало, то теж правда, проте по всі.
— Діло кажеш, ескулапе.
— Ано, ми теж пристаємо! Ходімо лавою на сторожу. Вона не така вже й чисельна. Хай ляже тисяча нас, зате всі інші розбіжаться по довкружних байраках, по дунайських зарослях — і хай шукають вітра в полі.
Згромаджене досі велелюддя завирувало, кинулося до наготовленого для вогнищ паліччя, кожен вибирав собі зручний коли не для нападу, то для оборони кий. Авари загледіли те і здогадалися, видно, до чого йдеться: спішно сіли на комоней, налаштували броню й стали лавою.
Іншого виходу з яру не було, лише через них. Та юрму полонених і та запруда не стримувала. Світозар ішов попереду, тож перший і спинився перед комонниками, що стали йому і його содругам на путі.
— Що трапилось, ескулапе? Куди правитесь?
— До тебе, привідцю.
— І всі?
— Ано. Воліємо знати, пощо тримаєте нас у цій ямі і доки триматимете? Каган велів вести в тепло та затишок, то беріть і ведіть.
— Прийде час, візьмуть.
— Чому ж не зараз?
— Про те знають інші, не ми.
— У полонених урвався терпець. Вони воліють, аби ви зараз уже брали їх усіх, скільки е тут, і вели до Сінгидуна.
— Сказано: вертайте назад і ждіть!
— Чого, смерті?
Терхан сягнув рукою до меча, хотів, видно, пригрозити Світозарові, та тієї миті сталося те, чого й Світозар не сподівався: хтось із полонених вихопився у нього з-за спини й огрів терхана по чому бачив києм. Інший скористався тією миттю й викинув привідцю сторожі з сідла. На поміч йому не забарилися прийти авари. Передні з коімонних здибили огирів і кинули їх на юрму. Скрикнули уражені і впали мовчки. Та полонені не помічали того. Хто міг, той захищався чи бив супостата свого києм, хто дотягувався до стремена, той хапав комонника за ногу і доволі спритно та дужо, як для знеможеного, викидав його із сідла. А вже там, на землі, били повершеного ті, гцо йшли вперед потоптом. Бо не сумнівалися більше: той, що стояв на замиленім огирі над крутопаддю й кричав усім, хто був унизу: “Не вірте аварам!” — був їм вірним содругом, життям своїм накладав, все ж повернувся до яру й попередив тих, що в яру: авари прирекли всіх на смерть. А в приречених немає вибору. Гинули від мечів, під копитами комоней і не зважали на те, мов очманілі дики, перли та й перли на аварів, аж поки не затопили їх собою чи примусили степутися і зійти з путі.
Що було далі, лише боги й могли видіти із високості. Поведівати ж чи завадити — навряд. Гула від тупоту тисяч і тисяч ніг земля, чулося важке, схоже на шум прибою в буремну ніч дихання, час від часу крик когось із уражених чи знеможених. Не благання про поміч — останнє прощання із світом чи докір світові. У цім страху-безпам'ятстві, в пориві, що знав одне — уникнути погоні, не стати жертвою варвара-аварина, навряд чи хто думав про поміч. Авари, одержимі в злості, скакали обіч і галалакали, одні повелівали щось, інші поспішали здійснити тоте повеління, ще інші насідали на полонених і разили мовчки. Урон від їхніх мечів, як і від стріл, мізерний, його навіть не помічають, а все ж полонені шарахаються час від часу, схоже, ніби хочуть пробити мур і не можуть, знову відскакують та біжать, силяться перегнати самих себе. Юрмисько від того ще помітніше бурлить, вирує, нагадує табун наляканих звіром комоней, до краю збуяпих і перепуджених, націлених на одне — втекти, не піддатися, з шкіри випорснути, а бути далі від біди-загрози.
Чи до розглядин тут і чи до мислі про поміч? Знають-бо: втеча — надія, як є надією й певність: рятунок можливий доки при купі. Тому полонені й тримаються її. Біжать, скільки є сили, і дбають про одне: не спіткнутися б і не відстати б від гурту. Хто зважився на неможливе, тому не личить спинятися на півпуті. Хіба не відали: вони піші і безборонні, а ті, що переслідують — при броні і на комонях, встигнуть і потяти багатьох, і поміч покликати. Та хай... їх, втікачів, що були щойно полоненими, оп скільки всіх не потпуть, як би не старалися, тим паче, що до байраку пе так і далеко вже. Та й бігти не під гору, у долину. Коли відчули те, а тим більше побачили: біжать не під гору, — в долину, і зовсім возбуяли духом. Прибула до ніг сила, радість-утіха засвітилася в очах. Через те, мабуть, і не добрали, чому це авари, що уподібнювалися досі псам і люто кидалися на свою жертву збоку, вихопилися раптом наперед і погнали комоней туди, куди біжать і полонені, — до байраку. Лиш опісля, як вони досягли його та стали показувати на зворохоблене юрмисько, примітили: путівцем, що йшов понад байраком, правилися численні комонні, чи не та чергова турма, котру привідці аварські послали до яру-таборища на розправу а полоненими.
— Братове! — встиг помітити те, що й інші, Світозар, — Звертаймо одесную, біжім у Дунай! Тепер лиш він порятує!
Бачили: покликана на поміч турма зворохобилася вже, комонники стали приострожувати й здиблювати не перейнятих буєстю огирів, спрямовувати їх на втікачів, таких близьких уже до порятунку і через те усе ще не певних, що треба звертати

читати