Завантажити

нас порятує!” По собі міряв.
“А можна було порятуватися якось інакше? — виправдував свій вчинок і силкувався відшукати резони. — Тих Що долають дунайську широчінь, все ж таки значно більше, аніж полеглих та поглинутих водою. Он як вкрили собою плесо. Коли всі досягнуть берега та уникнуть погоні, підстав для докорів собі таки не буде”.
Переслідуваний навіть перед лицем смерті благає заступництва. Благали його й Світозарові побратими. Знали-бо: найстрашніше позаду: погоні уникнули, караючий аварський меч в Дунаї не дістане, а супротивний берег мовчазний, тих, що могли б стати їм на перепутті, немає там. Чому б не вірити в щасливішу, ніж була досі, долю _і не пнутися з останніх сил? Широкий він, Дунай, не такий уже й тихий, як про нього кажуть? Дарма. Коли йдеться про життя і волю, усе можливе і все посильне!
Та тим і гірка вона, доля гнаних і упосліджених, що їх іе тільки люди, боги теж переслідують. Обри чи то перегливли десь на супротивний берег, чи докликалися до іодругів своїх — тих, що стояли таки на тім боці Дунаю й завважили колотнечу між карателями і приреченими полонені не встигли ще й увірувати як слід: вони близькі до порятупку, як там, на супротивнім березі, об'явилася ще одна турма, і поспішала вона не кудись там, таки по ші душі.
“Оце усе вже”, — подумав Світозар і не став гребтися. Геть приголомшений був тією несподіваною з'явою, не те що пориватися кудись, думати, здавалось, не зугарен. все ж тільки якусь мить. Затиснута тією миттю мисль випручалася раптом і зблиснула новою сподіванкою. — Не йдіть із води! — крикнув найближчим. — Вертайте на середину ріки й пливіть за течією! Тепер вопа лиш рятує...
Чи міг думати тієї миті, що в обрів, крім мечів, е ще й ша бронь — стріли? Прискали та й прискали ними на плавців — з одного і з другого боку. Кого не встигали потяти з першої засідки, сідали на комоней, забігали наперед і знову цілились. Аж поки не домоглися свого: лави жадаючих порятунку геть поріділи до ночі, а тих, що уникнули кари і втримались на воді, була така мізерія, що коли спустилася вона, нічка-рятівниця, на землю та сховала втікачів від лихого ока, авари вдовольнилися, мабуть, тим, що вчинили за дня, і махнули на решту полонених рукою.
Біля співця що далі, то більше збиралося торжкового люду, та він не звертав на те уваги. Був у полоні гуслів, мелосу, а ще того, що виспівувало власне єство.
Не хвалися ти, словене,
Що вольготствуєщ в струменах
Вітця Дунаю, Тиси-сестриці,
Та бистриця мутна стала,
Лжу й ганьбу на дні сховала.
Живодайної бистриці.
Дунай славен, славен не водою,
А недолею людською.
Коли пісня стихла, ті, що стояли довкруж та слухали, не рушили з місця. Дивилися на співця й відмовчувались, надто жони. Лише перегодом десь зітхнула одна, за нею друга, далі перекинулися й словами, сердобольніші підходили навіть і клали перед Світозаром посмаги, запечене на вогні м'ясо.
— Поїж, соколику, — прохали.
Інші, необізнані, розпитували тим часом:
— Хто він? Звідки буде?
— Не бачите хіба? Один із тих, що порятувалися, пливучи Дунаєм.
— Йой, той Дунай... І багато загинуло їх там, сарак?
— Не питайте та не знайте, ліпше буде. Ті, що нагодилися та виділи опісля, казали: Дунай спух від трупів. Гейби підтяті в лісі дерева, пливли ним утопленики.
Гомоніли все борше та борше. Знайшлися такі, що не повірили своїм, підійшли до Світозара й заходились розпитувати, чи все те правда? Та їм не судилося почути тую правду: над'їхали комонні й примусили розступитися.
— Князь. Князь Мусокій, — загомоніли.
Той, кого величали князем, йшов прямісінько на Світозара. ;
— Достойний родаку, — сказав, зближаючись, — князь-вітець Склавинії воліє бачити тебе. Коли є на те твоя ласка, ось огир, сідай, поїдемо.
— Се далеко?
— Не так щоб дуже. За дня будемо там.
— Мені б дар людський забрати в щось, — показав на |.те, що поклали перед ним.
— Чим клопочешся. Там буде що їсти.
— Ба ні, се від щирого серця давалося, сього не смію лишати.
XXXIV
Мати Миловида лежала в ложі слаба і змарніла, геть не схожа на ту, що знали колись. Лиш іноді одкривала очі, з жалем і болем дивилася на дітей, онуків.
“Яка-бо ти є, мати природо, — казали ті зболені позирки. — Нас із Волотом винагородила, як хотіли, — лише синами, а синам нашим поскупилася дати їх. У Радима з трьох дітей дві дівки — Добрава й Милея, у Добролика лише дівки — Ярослава й Добромира. І в Данка дівка — Ніга. Чи й далі так буде і чи на добро се?”
Стомлено прикрила повіками очі і вже потім, як поборола втому, глянула втішніше: може, й справді так треба? Сини — опора столу, а доньки — продовжувачки роду. Он які младомладі та доброликі вони, геть усі бабині цяточки позбирали. Чи такі не народять синів і не дадуть родові гідні парості? Земля зусиллями князя і люду надійного вупокою удостоєна, чом би й не множитись родам. — Живіть, діти мої, — казала через силу й позирала втомлено не так на княжичів, як на їхніх жон, — живіть у злагоді, у повазі одне до

читати