Завантажити

Світозар зміряв брата пильним і водночас веселим оком.
— Ти важиш на неї?
— А чом би й ні?
— Гадаю, то було лише сказано, аби замирити якось віче.
— Ба ні, Світозаре. Усі, коли хочеш знати, ждуть твого повернення й уповають на тебе. Келагаст творить діла, недостойні князя, а князя-привідці в усій землі і поготів.
— Гадаєш, я зможу прибрати його до рук і поставити на місце?
— Коли явиш себе достойно, — а тебе, певно, на те ж і вчили, аби явив саме так, — віче може й попросити Келагаста зі столу, оддавши його тобі. Знай: люд невдоволений ним і князі окольні також.
— У чільнім роді плем'я дулібського є свій спадкоємець.
— Того спадкоємця Келагаст не допустить уже до столу.
— На стіл не зарюся, брате, — відверто сказав Радимові. — А в Волині я теж буду і до Келагаста приглянуся. Тільки не зараз, перегодом.
— Куди ж зараз мандруєш?
— Піду по Тиворі, потім заверну до уличів, ще потім — до брата Богданка на Втікич, до росів за Россю і неодмінно в Київ. Той град на Дніпрі давно вабить мене. А вже після Києва подамся на Волин.
— З собою кого береш?
— Анікого.
— Як то?
— Не в похід же йду. Візьму гуслі, сумирну кобилицю та й по всьому. Правитимуся лише за тепла. Себе прогодую гуслями, кобилицю — травицею.
— Пусте задумав, — нахмурився князь. — Правитимешся землями, де ліси та й ліси, а в тотих лісах сила-силенна звіра всякого, це бракує й татей. Як собі знаєш, а я самого тебе не пущу. Візьми бодай кілька воїв, бери ногати, інші статки та наїдки, тоді вже и ирався. Княжого роду-бо є. Як можеш годувати себе гуслями?
Був справді н'еабияк обурений та й непохитний. Бачачи те, Світозар не став сперечатися з ним. Хоче, аби було так, най буде. Путь справді он яка далека. Не так уже й безпечно вирватися в таку далеч самому.
Якийсь час (і доволі тривалий) мандри Світозарові й тих, що супроводжували його по Тиверській землі, не обіцяли чогось лихого. Більше міг би сказати: були щ'едрі на сумирності, як і на звади. Стояла ж бо та пора, коди оовце світить красно та ясно, не так часто, як на передлітгі, аамоложується небо й випадають на землю плодовосні дощі. Зате дерева, квіти, трави он як весело пнуться до сонця, і земля стає від тої веселості святково вбраною та знадною для ока. Присяйбіг, перші дві седмиці те й робив, що ставав на перепочинки та втішався привіллям, надто на Медоборах, де є і гори, і доли, поле і ліс. Гляне в один кінець — розкошує зелене безмежжя, гляне в другий — знову безмежжя та знади в безмежжі. Аж серце заходиться від тих розкошів земних. По горах кучерявляться одягнені в зелені шати ліси, по долах пишається дозрілістю буииотрав'я, а надто упоєні дарами Землі і Неба квіти між трав. Море зелені і море квітів між зеленню. Білих, червлених, синіх, жих, що споюють аер пахощами, а єство людське — відвуттям блаженства.
Щедрий серцем і веселий вдачею, княжич не замикався л собі і не лишався надовго з своїми утіхами. Гомонів із дружинниками, розважався в бесідах або ж брав до рук гуслі і співав пісні. Тому й дружинники доволі швидко звикли до княжича, якого досі мало знали. На приязнь від .довідали приязню, на щедрість — щедрістю. В путі були веселими бесідниками, на привалах — дбайливими челядниками, на перепочинках, надто поночі — надійними охоронцями. В оседку ночували чи десь під лісом, не шукали і сховку, навіть намета не завжди напинали. Стелили на щедро вистеленому сіні чи траві постіль та й спали під відкритим небом. А то свої чари і своє привілля. Ложе і тих, що в ложі, оповивала витеплена з дня і умиротворена віччю тиша. Лише час від часу, і то негучно порушував її кінський храп. Більше ані звуку з поля, як і з лісу та з неба, що над полем і лісом. Таке бездонно глибоке воно раннього літа і таке до щему чисте та звадне! Присяйбіг, подіної чистоти та знади й відшукати годі. А скільки зір у небі а які святково веселі вонм! Не упокорення — вознесения духу почуваєш у собі від тих піднебесних пишнот. Були б крила, бігме, не втримався б, знявся б і полетів туди, аби торкнутися тої утаємниченості чи принаймні погледіти, яка вона зблизька.
“Не поспішай, — урезонює себе княжич. — Забув хіба, як недалеко був від того, щоб полетіти? Втішайся, молодче, розкошами землі, вони не гірші за піднебесні”.
Лише думка й зугарна на таке: щойно тішився Світозар чарами неба, уже опечал'ений. Бо перенісся помислами на інші терені й уздрів інші видива.
“Чи зможу колись забути їх? Невже супроти того, що зазнав там, на Дунаї і в Придунав'ї, що пережив під мечами та стрілами аварськими, і час безсилий? Не може того бути. Духу в мені не вбили, я ще воспряну духом!”
Перевертається Світозар із боку на бік, силиться позбутися їх, див, що були реаліями, і видовиськ, що в тепер дивом, а прогнати не може. Приходять та й приходять у мислі, будять уяву і гонять від нього сон.
“Хіба підвестися, полишити ложе? А що се дасть? Куди подінуся від думок про тоте безліття, як і від безліття, що так надійно засіло в мізках?”
Даремно князь Радим бідкався,

читати