Завантажити

Келагастом, отож, як і Радим, знає достеменно. Я ж чув лишень одним вухом, і з того, що чув, виходить, ніби незлагода між братом нашим Радимом, князем Києва і Келагастом постала з-за Тіри й морського пристанища в Тірі.
— Посягав на неї?
— Кажу ж, достеменно не знаю. Дуже можливо, що й так.
Он воно що! Чи не заговорив у Келагастові черв'як, на якого сусіди найбільше покладаються: мені мого мало, мені подай усе? А се лихе пробудження неодмінно пробудить інше: се — твоє, а се моє, сиди ти там, я сидітиму тут. Від того піде звада в землі Трояновій, а її антам лишень і бракувало. Чи треба, коли так іти до Келагаста й бути з Келагастом? Утримати такого від злонамірених діянь нелегко буде, а бути причетним до них ганебно.
Сум'яття сі не полишали вже Світозара, і хто відає, чи не погнали б невдовзі до Киева, на бесіду а князем Київським, коли б подальші зустрічі з Богданком і його родиною не розтеребили в ньому інші, ті, що погнали в далекі мандри, поривання. Брат, будучи обсаджений клопотами князівства, полишив гостя з отньої землі на синів своїх, а паче всього на Ярослава, котрий жив при вітцеві й був вітцевою десницею в ділах княжих. Він майже одних із Світозаром літ, до того ж схильний до бесіди муж. І те йому цікаво знати, і друге, і третє. А оскільки й Світозар був тих же літ і тої ж вдачі, то швидко зблизився із Ярославом. Коли пішо ходили на Втікич, спускалися кам'янистим берегом до води й подовгу засиджувалися над нею, бесідуючи, коли сідали на комоней і правилися на околії — ближні чи й дальні. Княгиня лиш для виду ганила сина — чи то ж можна зникати так надовго, про себе раділа, що діверко зблизився з сином, що йому мило в них і втішно.
Ярослав більше, ніж хтось, бачив ту втіху й сказав якось:
— Вітець давно нахвалявся послати мене на східні обводи землі нашої, приглянутися, що робить там сторожа і чи робить те, що велено. Хочеш, подамося вдвох, побачиш усю землю нашу.
— Се надовго?
— На седмицю, не більше.
— Згода, поїхали.
Думав собі: де що вишукається така нагода — не лише бачити землю, якою правишся, гомоніти з людом, що зустрічатиметься на путі, а й мати під боком мужа, котрий пособить і побачити все, що в найліпшого, і погомоніти з ким слід, і витлумачити те, що потребуватиме витлумачення. Ано, се ж нагода з нагод!
Воно так і було. Ось тільки їздили вони не седмицю — всі три. Бо Ярослав, як мовилось уже, належав до тих, що вміють захопити бесідою про звабні і найзвабніші куточки на землі Втікицькій, а Світозар — до тих, що не можуть розминутися із звабами. Було їх, путників із стольного Дитинця, і на річках, що так густо мережать землю Втікищьку, і на озерах, по оседках і сторожових вежах, між людом і далі від нього — десь на галяві лісовій, при мирнім вогнищі чи на березі річки, озера, обжитих всього лиш дичиною.
— І така земля он як довго лишалася незайманою, — мислить уголос Світозар.
— Тебе дивує се?
— Таки дивує. Люд склавинський та й наш, антський, ои скільки крові пролив, прагнучи сісти в ромеях, а чим тоті ромейські землі ліпші за сю?
— Не бачив їх, — осміхається Ярослав, — не можу судити.
— А я бачив. Фракійські та мізійські землі, надто ті, що при горах, таки вельми звабні. І затишні, і плодоносні, сонцем виповнені, гейби братниця вином, і водою, що стіває з гір, доста напоєні. А про те, що вони набагато ліпші, ніж ваша, не сказав би. Се ж, Ярославе, не земля — благодать божа. У Тивері був, уличів навідав, а такої благодаті і таких статків, як у вас, недавніх вигнанців, не бачив.
— Вітець мій пишається сим, каже, хоча Втікич і не зовсім та земля, якої шукав, все ж ліпа є.
— А як він із князем Києва живе? У мирі, злагоді чи ні?
— Та ніби в мирі, хоча й потерпає, аби не порушився він. Був час, коли поляни хотіли переселити нас у степ задніпровський, на ті обводи, що межують із кочівниками асійськими. Однак вітепь мій твердо став супроти того. І добре вчинив. Хоч обри й пішли з степів, зникла загроза вторгнення, та нині знов інакше є: хазари стали проникати за Сіверський Дінець.
— Із лихими намірами?
— Де ти бачив, щоб ходили з добрими? Поки що на Сіверянщину заряться. Та чи може бути певність, що не підуть і в наші землі? Тож і потерпаємо: як буде, коли підуть? Через те, властиво, й дбаємо про надійність сторожових веж. Як і про єдність із полянами та й іншими племенами в землі Трояновій.
“І тут нема, виходить, супокою. Де ж є він і чи може бути?”
Коли повернулися нарешті до стольного Дитинця на Втікичі, не став уже засиджуватися в брата. Погомонів із ним на останок, сказав “спасибіг” господині за ласку і гостину та й подався з своїми тивериями до Росі, а звідтам — на стольний город росів і полян Київ.
Він не видався йому таким великим та величним, як чув про нього. Тільки-но виїхав із лісу — й одразу ж став перед високою стіною на землянім валу. Лише ворота та вежі обабіч воріт й виказували: се не просто громаддя в дебрях лісових, се — город. Велич полянської тверді над Дніпром завважилась пізніше, як

читати