Завантажити

старійшин? А-а, чим Цур не жартує, піде передусім до Данаї. Чує серцем, нелегко буде говорити з нею про Келагаста, коли вона он як принижена яко жона і княжа донька Келагастом, та якось уже поговорить. Чи то ж даремно ромейські навчителі виділяли в ньому саме цю рису обдарування — бути стольником, уміти вести сольські перетрактації за обсадженим не схильними до злагоди і миру людьми столом.
Чи пам'ятає ж його Даная? Тоді, як виходила перед віче купно з мужем своїм та заприсягалася бути достойною довіри, ніяковіла й могла не примітити отрока з Тивері. А він, Світозар, саме з тамтого віча й пам'ятає Данаю. Бо така була, що й через багато літ не може забути її. Ставна та гожа стояла на вежиці і вражала ліпотою лику свого, голосом, що тамував йому віддих і клав печать мовчання на уста притаманною тільки їй зніченістю, присутністю чарів у тотій зпіченості. Дивився тоді на неї і німував, радів, ще є така на антах князівна, а пізніше, в ромеях, і пишався тим. Так і казав, коли між отроками заходила річ про ліиоту жіночу: таких, як на антах, жон ніде немає. І чомусь не матір свою, гожу з-поміж гожих, мав на оці, таки її, Данаю. Воно, далебі, й не дивно. Матір пам'ятав жоною за сорок літ, а Данаю — тією младомладою мамою, що розквітає по перших родах найпишнішими знадами.
— Скажіть княгині, — звернувся до челяді, — що її хоче видіти княжич Світозар із Тивері.
Челядник хилить перед захожим голову, одначе погляд виказує його: не зовсім вірить, що перед ним княжич.
“Такий убогий я чи як розуміти сю його недовіру?” _ оглядає себе Світозар і тієї миті завважує в розчинених дверях доладну жіночу постать у парі з дівчиною, такою ж білотілою та пишноволосою, як і господиня терема.
Осміхнувся тій разючій схожості і вже потім поклонився Данаї.
— Прошу княжича, — запросила тим же, що й колись на всеантському вічі чув, голосом, — Прошу проходити до терема. Коли не помиляюся, він і в той отрок, що зма; гався з мужем моїм, Келагастом, при обранні князя-привідці.
— Той, княгине. Пізнала чи всього лиш догадуєшся?
— Чому мала б не пізнати, — усміхнулася, — коли гість :, мій був тоді отрочам ще, а брав гору у поєдинку з мужами. Щоб пам'ятати так довго, треба мати неабияку пам'ять, достойна. Он скільки літ минуло, а я за ті літа з отрочати виріс до невпізнання.
— О так! — заясніла видом, — Справжнім мужем став. гадаю, не так ратним, як думаючим. Чи, може, ратному ділу також вчили?
— Більше уповали на пізнання законів буття та на діла сольські, на науку Гіппократову, покликану дбати про здоровий людський дух і здорове тіло.
Присіла поруч, дивиться замилувано. Хоч милуватися би вік нею. Не просто ліпотна — чарівна була в розквіті літ і нерозтраченої попусту вроди.
“І таку жону Келагаст міняє на наложниць? — питався вам себе й не знав, що відповісти собі Світозар. — Хто ж він є? Всього лиш заблуканий обавник чи відвергнутий Данаєю муж? Чому ж тоді терпить його?
— А ти, княгине, мало одмінилася за сі літа, — похвалив-таки її за ліпоту. — Коли б не доня, міг би подумати що нас і не розділяли вони. Я ж не помиляюся, це твоя доня?
— А так, — пригорнула зніжено й поцілувала свою дівку. — Се і е вона, та моя відрада, що не дає помічати, як спливає вода у Бузі... Ходи, Лілейко, до наставниці — підвелася й провела дівчину до дверей, і вже як зачинила їх за нею та сіла, якось просто й невимушене повернулася до перерваної розмови. — Цікава знати, княжич так засво- Лїв Гіппократову науку, що може баяти людей?
— А княгиня потребує баяння? — відбувся жартом.
— Ба ні.
— Я теж тієї мислі. Як обізнаний з наукою про здоров'я людське засвідчую: княгині послуги мої не потрібні.
— Зате їх потребує люд.
— А князь? — ловить її на слові.
Був недостатньо обережний чи Даная належала до тих, кого навіть невинна цікавість насторожує, притьмом потупила зір і пригасла вся.
— Не буду лукавити, — сказала перегодом, — князь теж потребує помочі. Тільки не на неміч тіла скаржиться він. Розумна рада яко мужеві думаючому не завадить йому.
“Вона читає мої мислі чи як се розуміти?”
— До мене дійшли поголоска, — зважується на більше, ніж міг до її одкровення, Світозар, — ніби Келагаст тим і уславився за сі літа, що не вельми дослухається до чиєїсь ради.
— Отож і біда.
— То що я вдію, коли так?
— Хто ж тоді вдіє, коли не ти? Хіба забув: на соборнім вічі отрочам був, а брав над ним гору. Тепер, коли змужнів та пройшов ромейські вишколи, гадаю, й поготів візьмеш.
— Тоді Келагаст стояв перед вічем і не смів сваволити.
— Нині теж не сам будеш. Є рада старійшин, є, зрештою, я.
— Ти? — більше лукавив, аніж цікавився. Не образилась. Помовчала й сказала:
— Я, коли хочеш знати, чи не найзавзятіше змагаюся з ним яко з князем. Одна біда: резонів у мене мало. Гнів мій на нього не дав мені мислити тверезо. А будеш між нас ти, певна, об'являться й резони. Сподіваюсь, не забувся, люд вічовий затим і посилав тебе в науку до вітця, а вітець — до ромеїв, що була віра: повернешся

читати