Завантажити

най імператор зараз уже, — вхопився за те Світозар, — повелить своїм стратегам — Петру та Гудуicy — припинити січу і постаратися домовитись із склавинами про мир і злагоду.
Маврикій дивився на нього очима, в яких блудили і прикрість, і сум, і невдоволення. Видно було, ось-ось не стримаєтся й скаже: а чи не забагато хочеш ти, молодче? Одначе сказав інше:
— Ми подумаємо про це.
Обіцянка була воістину ромейська: і так, і ні. А то мала утіха. Світозар йшов з Августіону і ледве волік ноги. Знав: даремно сидів он скільки в Константинополі, нічого не висидів. Понад півстоліття жили анти а ромеями в мирі, нині настає кінець йому: коли ромеї купно з імператором своїм не одумаються за той час, доки він правитиметься до своїх, буде Кривавиця, і неабияка.
Та він поспішив зневірюватись і опускати, зневірившись, руки. Більшого, як не дивно, домігся той із антського сольства, що його послали в Склавинію, до привідці ромейської виправи за Дунаєм імператорового небожа Петра та його содрута по виправі стратега Гудуіса. Був такий спритний той антський сол чи незалежно від нього так склалося, одначе склалося ліпше, ніж у Світозара, і доволі не зле. Поява антів у ромейськім таборі за Дунаєм, як і погрози антської сили — піти супроти ромеїв, коли не заберуться з Славинії, не стали надбанням лише Петра та Гудуіса. Про те довідалися деякі стратиги, а від стратегів вісті про наближення антів доволі швидко і буряно пішли гуляти серед легіонерів. Ті ж, будучи до краю змордованими, не забарилися загомоніти, ба явити навіть дух непокори: допоки триватиме похід? Он скільки літ не бачили жон своїх, дітей та матерів, стинаючись в Ірані, а імператорові й того мало, загнав їх аж за Дунай, у слов'янські праліси, звідти багатьом і багатьом не буди вороття. Бо січі, як такої, немає, а легіонери гинуть та й гинуть у дрібних, хоча й доволі відчутних сутичках. То те нині, а що буде, як застукає тут зима, коли в Склавинії об'являться ще й анти?
Неспокій вишукав не лише однодумців, вишукав і привідців, а ті не побоялися вийти перед старших за себе й сказати старшим:
— Легіонери до краю стомлені походом і вимагають повернення за Дунай, до жон і дітей.
Обидва стратеги — і Петро, і Гудуіс — без нагадувань знали, в ромейськім війську узвичаєно це: за першої-ліпшої нагоди легіонерів відпускають на всю зиму додому на прокорм і перепочинок біля жони, дітей, як знали й те,'що такої нагоди не було ось уже кілька літ підряд, принаймні для тих, що прийшли з Ірану. Та що вони, стратеги могли вдіяти, коли когорти їхні рискають по землі Склавинській доволі вільно, а звитяги над склавинами як не було так і немає. Ото лише й утіхи, що стялися, перейшовши Дунай, із воями Ардагаста, затим — Мусокія та взяли гору над ними. По тій січі ніхто не виходить і не стає ромейським легіонам на перепутті, одначе й покори нема і скореного люду не бачать. Усі і все ховається в лісах, порослих лісами горах. А на світанні чи й поночі як не в одному, то в іншому місці об'являються ватаги склавинів і наносять когортам відчутні удари. Присяйбіг, давно пішли б із цієї триклятої Склавинії, та як підуть, коли нічого не домоглися від її привідців?
— Слід зачекати, — сказали тим, котрі вийшли перед них і виголосили бажання легіонерів іти на зиму по домівках. — Уже послано нарочитих до імператора, ждатимемо, що скаже імператор.
— Ждатимемо, доки на нас підуть анти? — Пощо не кажете, з чим прибули антські сли? — кричали ті, що стояли далі. — Воліємо знати, що роблять привідці, аби не дійшло до січі з антами?
— А так, воліємо знати!
Треба було вгомонити чимось нетерплячих, ба й зворохоблених уже, а вгомонити не знали як. І стратеги змушені були згадати, чого хочуть анти.
— Покора і спокій! — повеліли зично. — Антам сказано: похід у Склавинію припиняємо, ждатимемо, доки імперятор завершить перетрактації із слами антськими та повелить нам, як бути надалі з склавинами, як — із антами'. Відповідь ця спинила антів на обводах Склавинської землі, вгомонила, тож вгомоніться й ви! То була неправда. Стратеги ромейські нічого такого не казали ще антським слам, та після цих домагань і, погроз з боку власних легіонерів змушені будуть сказати.
XXXIX
Келагаст нудьгував. І йти в обводи Склавинії передчасно було, ждати слів набридло. Най Світозара немає так довго, тому он куди правитись та й там, у Константинополі, не швидко обернеться. Королі, імператори вельми прохані є, до них не так просто достукатися. А чому немає тих, що їх послано до ромейських стратегів, у Склавинію? До них не така вже й далечінь. Не піддаються стратеги на вмовляння чи повелися з його слами так само, як авари а Мезаміром? Не повинно б бути.
І одіспався вже привідця антської сили після походу, і з мужами дружини своєї набенкетувався досхочу. Що ж далі! Так і ждатиме відлежуючись? Сказитися ж можна.
— Ополчення дулібське прибуло вже на визначене місце?
— Коли б прибуло, звідомило б.
— А князі окольні? Теж не дають про себе знати?
— Уличів, русів не було ще, а князь

читати