Завантажити

ступив крок уперед і вихопив меча. — Авари не прощають, а ми маємо прощати?!
— Князю, зупинись! — схопився і в змиг ока став між Келагастом та аварами Радим. — Тут правду казали: ти маєш діло не з родаками кагановими, а зі слами каганату.
Та його втручання не порятувало Калегула. Привідця дулібів на те був вправним воєм, аби вчинити, що замислив: спритно обійшов тиверського князя і проткнув убаяного заступництвом обрина мечем.
На мить усі заціпеніли. Анти дивилися на конаючого Калегула, обри — на їхнього князя.
Ікунімон скористався тим і не став ускладнювати й без того непевне становище свого сольства: підхопив смертельно язвленого родака під руки і, задкуючи, став відступати до виходу. За ним подалися і всі інші авари; Були сумирне тихі і знічені. Та тим не порятували себе. Затьмарений каламуттю, що знялася в ньому і геть затопила його, Келагаст знову возбуяв гнівом і кинув клич:
— В мечі їх! Потяти всіх до єдиного, аби і на насіння не лишилося!
Тиверський князь встиг стати при виході й заходився напоумляти, дулібів: зупиніться, засліплені, втямте, що робите! Та його не слухали. Завваживши те, всі інші князі землі Троянової поспішили зайняти своє місце поруч із Радимом.
— Чините супротив? — лютував Келагаст. — Являєте непокору?!
— Являємо волю більшості, княже! — Радим йому. — Прошу коритися їй.
— Ми в поході. Тут моя воля — закон. Вперед, мужі! Князі змушені були відступити з проходу, проте недалеко. Одразу за наметом вилаштувалися купно з мужами своїми півколом і відгородили дулібів від обрів, які поспішали вже залишити табір.
Зчинився гвалт, а далі й справжня січа, і хто відає, чим завершилася б та веремія, коли б не нагодився загін комонних.
— Агій на вас! Що сталося? — крикнув котрийсь із тих, що над'їхали.
Ворохобники спинилися і вже не посміли відновлювати січу: до них наближався Світозар із супроводом сольських.
— Що сталося, питаю?
— А те, що бачиш, — першим обізвався Радим. — Князь-привідця підняв руку на аварське сольство, забив Баянового брата. Мусили захищати від його гніву всіх інших слів.
Світоаар довго і сумно дивився на родаків своїх.
— Що ви наробили? — запитав перегодом. — Тебе питаю, Келагасте, сину славного Ідарича. Що ти наробив?
— Анічого! — зле огризнувся князь. — Помстився на винуватці смерті брата мого Мезаміра і тільки.
— Не тільки, привідцю. Дуже можливо, що ти помстився на всьому людові нашому. І жорстоко помстився. Мав би пам'ятати, се не ромеї, здатні зрозуміти чиєсь божевілля, се обри.
XL
З різних земель поверталися антські сди до Келагастового табору при горах Карпатах, однак і ті, і другі повернулися мало не в один день, і що найбільше втішило усіх — принесли добрі вісті. Як стало явним по їх звідах, боги не тільки Келагаста покарали того літа, імператора Візантії Маврикія теж не помилували. Десь чимось прогнівив вів свого всевидящего або ж не при собі був тієї миті і не згадав, що а усіх благочестивих діянь, найбільш прикрашують імператора витримка і поміркованість. Йому радили: стань вище гордині, поступися своїм. Це не хтонебудь зворохобився, аворохобились легіонери, опора трону твого. Хочуть, аби відкликав на зиму в обводи імперії” — відклич, кажуть, стомилися в січах — зваж і дай перепочинок. Твое ніколи не пропадало і не пропаде. Не послухався стратегів, ані тих, що були за Дунаєм і волали з-за Дунаю, ані тих, що промовляли їхніми устами тут, в Августіоні, впав натомість у великий гнів і вирік у гніві:
“Ніяких поступок! Теж вигадали — правитись на зиму до жон. Там, у Склавинії, хай зимують, коли не зуміли скорити її до зими”. А того виявилося доста, аби легіонери від ворохобні перейшли до діла — взялися за мечі й примусили стратегів, як і стратигів своїх, втікати за Дунай, під крило імператора. -:
Простір, кажуть мудрі люди, не терпить порожнечі. Не' потерпіли її й ромейські легіони. Заволодівши таборами — кожна когорта своїм, легіонери кричали до хрипоти і вимагали повернення додому також до хрипоти. Аж поки не відшукався серед багатьох один, який вийшов наперед і взяв гору над зворохобленими.
— Гадаєте, підемо на зиму до жон і удостоїмось супокою? А що скаже імператор, коли довідається, що ми підняли меча на своїх привідців, більше того, самочинно полишили боролища, віддали супостату те, що взяли у нього ціною власної крові? Невже не розумієте: за те матимемо не супокій і не перепочинок — вериги, а то й гірше — смерть? Куцо мислите, легіонери! І не так, як належало б мислити.
То був центуріон Фока, коренастий, збитий із м'язів напівварвар, про що недвозначно нагадувало ромеямйого вогнисто-руде волосся. Легіонери знали його як сміливого й прихильного до них привідцю. Знали також, що він ніколи не молився на імператора, нерідко дозволяв собі глузувати з нього, хоч сам мав примітну ваду — спотворений у січах вид. Злість Фокину пояснювали всіляко: і шрам дістав через Маврикія, і жони не має через таких як Маврикій. Одначе те, що почули з його уст зараз, не вдовольнило легіонерів.
—

читати